Українська література » Сучасна проза » Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський

Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський

Читаємо онлайн Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
мною парабелум, начеб зброя була у чомусь винна.

– Віллі, скажи чесно, ти просто залишив його, думав, сам сконає, бо не хотів добивати. Так чи ні?.. – Баварець продовжував мовчки розглядати парабелум, але й без його відповіді мені було все зрозуміло.

Отож, відколи він прикидав гарнізонника брилами у глинянику, минуло вже години три, якщо не більше. Той уже міг дійти і до Пищатинець, і до Підгаєць. Залежно від того, коли він з-під тієї глини виліз. А міг заховатися за найближчими кущами…

– Чому винен? Що служить армії? – буркнув Віллі, й у нього знову вийшло начеб випльовування слів.

– Щось не розумію, а ти, взагалі, за кого?..

– Я думав, він помер, – розводив руками Віллі. – Одна смерть…

– Тепер будуть ще дві. Наші з тобою. Бо ти так вирішив. Що ж?.. Напевне, тобі треба просто іти і знову здаватися, – сказав я. – Тільки тепер вони тебе землеміром не поставлять, а самі тобі відміряють…

– Ду біст фантазер, – цього разу німецькою відповів мені колишній піхотинець, але я зрозумів його без перекладу, і ще я зрозумів, що здаватися він не хоче.

А може, він просто хотів, щоб його слово було останнє? Моя репліка про землеміра, як завжди, його образила.

9. Похоронна команда

– І що тепер буде? – запитав Віллі, коли ми вийшли з глиняника й, пригинаючись, аби нас не побачили з дороги, почали прочісувати кущі.

– Коли знайдемо твого шофера, то попросимо, щоб нікому не розказував, що нас бачив. І першим просити буду я…

Напевне, Віллі зрозумів безглуздість подібних запитань, бо враз замовк. Але я й сам не дуже хотів стріляти в того хлопця.

– Може, ми навіть дамо йому води. Прив’яжемо десь, нехай трохи полежить із ганчіркою в роті, поки якісь пастухи знайдуть і поки ми звідси заберемося, – заспокоював я колишнього піхотинця, хоч і сам мало вірив у те, що казав.

Наздогнати, щоб убити, а убити, аби вижити самому, – на війні то звична справа. Хоча раніше намагалися догнати переважно мене. Особливо в останній рік, перед тим як вийти з лісу, то тільки й того, що гебістські хорти наступали нам на п’яти.

Правда, ще раніше, десь невдовзі після того, як пройшов фронт, довелося за панським садом у Нападівці ловити одного підстреленого смершівця. Наш стрілець, мій товариш, зігнав його з одної курви, до якої і сам заглядав, але не добив. То його вже на виході із села наш дядько ґаблями заколов, прохромив, як жабу, коли той пробував заритися у копицю. Не на того натрапив. У дядька обидва сини були в лісі… Потім зарив його під купою гною.

…Собача робота йти по сліду. Хоча сліду, як такого, і не було. Проте інтуїція мені підказувала, що той шоферина направився до дороги. Лише кілька цяток крові на присохлому коров’ячому пляцку й обламаний вербовий кущ, обчухране свіже листя на траві вказували, що втікач робив собі палицю. Виявилося, ми на правильному шляху.

Далі була смуга відкритого поля, засіяна ячменем, метрів зо триста, не більше, й знову зарослий кущами верболозу і глоду видолинок. Через рану ноги я не міг перебігти те поле так швидко, як колишній піхотинець, і поки я лежав у зеленому ячмені, віддихуючись, він уже шастав між тими кущами. І якби тепер від дороги почалася облава, я був би приречений. Мій одноокий товариш з одним парабелумом був поганеньким прикриттям. Ми обидва були б приречені.

Утікач був беззбройний. Колишній піхотинець був у цьому впевнений, залишалося вірити йому на слово. Втім, усі наші старання могли б бути марними, якби гарнізонник уже дістався Пищатинець. Його могли відправити підводою на Крем’янець, а у сільсавєті зібрати перепуджених стрибків.

Починати ж перестрілку із сільськими аж ніяк не входило у мої плани.

Досить того, що вже одного холуя по кущах виловлюємо. Бо ж не інакше той Свирненко залюбки відгукувався на покірного хохла, а якби ні, то хіба тримали б? А по-іншому вони його й не могли називати…

Віллі я наздогнав уже у самій долині біля наповненої водою продовгуватої ями-копанки. За кущами виднілася ще одна. Раніше ті луки вважалися пищатинецьким пасовиськом, а тепер, коли худобу зігнали до колгоспи, то й кущі розрослися, й торф почали копати. Виглядає, наче хтось тихцем від влади запасався паливом. Бо ж савіти навіть фруктові дерева у садах обклали податком, то навряд чи так просто дозволили б комусь копати торф…

Я перехопив погляд колишнього піхотинця, й з того, як він, нагинаючись над копанкою, прискалював єдине око, було зрозуміло, що він там щось побачив. А за мить я і сам був не менше за нього вражений тим, що довелося побачити. У ямі над водою вивищувалася десь на сантиметр, не більше, гола опуклість саме тієї частини людського тіла, яку не прийнято афішувати. Поза сумнівом – то був утопленик. У воді також плавало людське лайно.

Край гімнастерки, що також був зверху, видавав гарнізонника. Віллі підібрав обчухраного вербового патика, що валявся на березі й, вочевидь, належав утікачеві, і підтягнув ним тіло до берега.

– Зауанґлєр[23], – буркнув колишній піхотинець, проте я так і не зрозумів, що він має на увазі.

І нічим я вже тобі, чоловічино, не допоможу, подумав я, споглядаючи притоплене тіло.

– Потонув у власному лайні. Доля всіх холуїв, – сказав я.

Але розвинути думку перешкодило гурчання, що враз долетіло від дороги. Ми пригнулися за кущем, і коли те гурчання порив вітру відніс десь далі, побачили, як на горб перед лісом, що був тут вододілом між Горинню й Горинькою, повільно виповзала вантажена полуторка. А цегляного кольору вантаж на кузові цеглою і міг бути.

Провівши поглядами полуторку, що сховалася, в’їхавши у ліс, ми ще деякий час постояли, вслухаючись у довколишні звуки, але, крім співу жайворонка у високості над ячмінним полем, нічого не почули. Ми вернулися до копанки, і Віллі пішов подивитися ще й до другої ями. Він начеб перевіряв, чи й там не плаває ще одна дупа.

Вочевидь, другою найбільшою помилкою того шоферини, окрім служби рускім, було те, що він сів опорожнитися на самим краєм копанки. Під його вагою крихкий торф’яний берег відколовся великою скибою разом з ним у найменш зручний для нашого втікача момент. Бідака навіть штанів не встиг підтягнути, самотужки вибратися з ями також не зміг.

І я подумував залишити невдаху там, де він був, хоч, може, це і було б невиправданою легковажністю.


Проте колишній піхотинець міркував інакше.

Відгуки про книгу Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: