Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський

До того часу в нас уже виник деякий план. Ми вирішили, що ці несподівані трофеї допоможуть нам на шляху до Карпат. Відтак, нам потрібна була руска уніформа й документи, так само як і їхній «віліс», що все ще занурювався радіатором у воду. Виявилося, що Віллі, крім того що маркшейдер, ще й водій.

– Чому ж ти казав, що служив у піхоті? – запитав я тоді у нього.

– Піхота – то вже потім… – почав було колишній піхотинець.

– А чи знаєш, що ти вбив українця? – вирвалося у мене, коли побачив з документів, що той шоферина, якого він наздогнав у глинянику, мав прізвище на «-енко», і мені здалося, Віллі не на жарт злякався.

Вочевидь, моє запитання пролунало для нього як постріл. Різко випрямивши спину, він не втримав рівноваги й, зісковзнувши з насипу, опинився по коліна у воді, поряд з передніми колесами «віліса». Але я зовсім не хотів лякати свого друга, який показав себе непоганим солдатом.

– Хоча, якщо подумати, то який він українець? Холуй він, а не українець, – відповів я начеб самому собі. – Катав стільки кацапні й не скинув десь у кручу… Либонь, ще й вислужувався, щоб довірили.

– Тоді б вони його!.. – зробив характерний жест ребром долоні по горлу Віллі. – Як це по-вашому: або-або?

– Або-або!.. – повторив я вслід за колишнім піхотинцем і хотів йому заперечити, але подумав, що якось по-дурному закипаю.

Мабуть, від безвиході. Треба б заспокоїтися і по-тверезому прикинути, що робити далі, подумав я і, сам не знаю для чого, ще раз хлюпнув з бутля у кварту й перехилив одним махом. Занюхав рукавом, а тоді, відібравши потрібні нам документи, запитав у німця, чи не треба йому допомоги. А потім додав, що він думає про наші трофеї.

– Про кого?

– Про це? – кивнув на розкладені по дамбі речі і зброю. – Могли б ми протриматися хоч з тиждень, як ти гадаєш? Сам знаєш, які вони вояки.

– Ми двоє? Так, может даже… – відповів мені Віллі своєю каліченою російською, але, як мені здалося, вже аж занадто впевнено.

Мені ще кортіло поговорити, але після цих слів колишнього піхотинця вермахту яка вже дискусія? Чи то від того, що я давно не вживав, та чарка так ударила в макітру, а ще на додачу все за день пережите, але настрій у мене справді був на диво піднесений: якщо не війну всім москалям оголошувати, то бодай якогось паршивенького поїзда під укіс пустити! Та найближча колія була аж за дванадцять кеме, та й то якщо напряму через Горинь, у Ланівцях, і ця віддаль мені тоді під настрій, вочевидь, стала єдиною перешкодою.

– Я їм дякувати. Не дуже били, могли більше, – сказав Віллі. – Били, але не вбили. Могли багато разів убити…

– Але згадай: скількох вони таких, як ти…

– Феґлє дайне!..[19] І таке було, – погодився зі мною Шуберт.

– А де тебе взяли, Віллі? У плєн де попав?

– Ростоф, знаєш? Болшая…

– Ага, дупа! – само вирвалося у мене, бо це вже було, мабуть, на рівні рефлексу, коли я чув те його слівце. – Болшая, болшая!.. Болшая дупа! – повторив я, ловлячи себе на думці, що й справді сп’янів від кварти сивухи.

Тим часом колишній піхотинець нарешті знайшов у машині молоток, і коли він кілька разів з усієї сили вгатив ним по «монахові», я враз почув, як вода з того боку греблі зашуміла бурхливим потоком у вільшаник.

– Диви, не випусти всієї води, а то люди нам потім не пробачать! – гукнув я, але Віллі мене заспокоїв, що за його розрахунком рівень води опуститься всього на метр-півтора.

Німецький розум мого товариша ще раз став нам у пригоді. Приспустити став було його ідеєю. І поки витікала вода, ми збирали в іншому кінці Ставок заглушену гарнізонниками рибу. Поки я її щинив, Віллі приніс сушняку з лісу, і ми встигли запекти рибу над жаром ще до того, як вода відійшла від коліс, залишивши слизьку намулу.

Ми накидали під колеса патиків і гілляччя, й коли колишній піхотинець, газонувши, дав задній хід, наш трофей, заревівши, буквально вистрибнув на греблю, ледь не перелетівши на той бік.

На страдницькому гостроносому обличчі баварця, з гострою жовтою щетиною на підборідді й кадику, чи не вперше засяяла усмішка. І тих два-три зуби, що йому не вистачало, цілком компенсував вогонь у його очах.

– Шау ма маль. Бензину ще трохи є! – гукнув він мені з кабіни.

– На скільки?

– Більше пів!..

– А може, ще трохи повоюємо, Віллі, га? Почнемо віддавати борги? – Я ще був під враженням того, як хвацько він витяг з намули «віліса». – Гатити тих серунів, що нам ще залишається? І ми тепер на колесах…

– Ти п’яний, – буркнув Віллі. – До Карпат бензину трохи мало… – Тепер ми помінялися ролями, вже колишній піхотинець начеб заспокоював мене, проте я стояв на своєму.

– Навряд чи у мене ще буде така можливість, поки Америка оголосить війну савітам…

– Шайсе![20] Кляті роки… Війна уже давно конєц. І доки я буду слухать такого дурня, як ти?

– Ця війна ще не скоро закінчиться, – кинув я. – А для мене вона не закінчиться… – Хотілося сказати «ніколи», але, спершу передумавши, все ж не підібрав нічого ліпшого, то після паузи так і сказав: – Не закінчиться ніколи!..

– Я буду мити уніформу, – кивнув на скручені у клубок закривавлені гімнастерки колишній піхотинець, коли ми сіли на греблі їсти рибу. – Треба іти прощатися з мати… – начеб нагадував він мені.

– Й-а, гер майор[21], – щедро, відразу аж настільки, підвищив я у чині колишнього піхотинця і вже удруге за день побачив на його обличчі щось схоже на усмішку.

– Шаумамаль, – повторював він, і ще додавав: «Ґелль?[22]» Утім, я вже досить довго слухав ці його приповідки, аби зрозуміти, що насправді вони нічого не означають.

– Тепер ми на колесах і можемо ще трохи попартизанити й тут. Віллі, невже ти ніколи не мріяв опинитися в українських партизанах?.. – Я знав, що ці питання його лише дратують, але не міг нічого з собою вдіяти й продовжував. – Дивися, вже десять років після війни, а ми