Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
За пострілами я не розчув прізвища, тільки й долетіло, що «…гуєв!».
Відтак вони вчасно нагадали мені про коротуна з «пепеша», якого я на деякий час випустив з поля зору. Я випростався під стіною й зверху від клуні помітив, як метрів за сто лівіше заворушилися коноплі. Потім я заскочив у клуню й дістав «гочкіса», обібрав клапті сіна, що поприлипали до залишків солідолу. А коли знову став за рогом клуні, погляд мій ще раз скосився на почорніле від часу дерев’яне колесо під стіною.
Я вже знав, як це колесо допоможе мені. «Колесо фортуни», – мелькнуло в голові. І ще я подумав, що колись везіння закінчується. Проте часу на вагання вже не було.
З боку ставка донеслося віддалене гурчання. За мить на греблю з лісу виповзла тупа морда «віліса», і я вже був дриґнувся саме по ньому влупити першу чергу. Не інакше – це той самий «віліс», що вдосвіта зустрівся мені на пищатинецькому шляху. Отож, рибки закортіло паразитам. Буде вам рибка, будуть і раки!.. Мій скоростріл не був уділі сім років, але я чомусь навіть думки не допускав, що він може мене підвести. Приємно було знову відчути в руках його вагу.
Видно, шофер «віліса» спав у машині, поки начальство пішло жбурляти у ставок гранати, і тепер, не розуміючи, з якого приводу стрілянина, вирішив вирулити поближче до місця події і все ще продовжував поволі котитися греблею. Але я вчасно подумав про гранати.
Цієї миті з-за конопель вилетіла чорна кругла кулька й, описавши у небі похилу траєкторію, упала метрів за десять, де починалася проріха. Я ледь встиг заскочити за клуню й упасти на траву, коли глухо вибухнуло від кинутої гранати.
Вони начеб випробовували моє терпіння, і все ж я не хотів передчасно показувати, що у мене кулемет. Я кинувся було у коноплі з «гочкісом» перед себе, але погляд знову впав на те старе колесо до воза. Якраз тоді надривно завищав двигун «віліса» на греблі.
Я підскочив до клуні й, знову випроставшись під стіною, зиркнув поверх конопель на став. Військове авто до половини сповзло з греблі, і тепер радіатор і передні колеса повністю були у воді. Видно, шофер з переляку не упорався з керуванням. Ось де – добра мішень, уже вдруге подумав я про того «віліса», але і цього разу стримав себе від спокуси влупити по ньому.
А з конопель знову почулося улюлюкання. Я зміг оцінити, що ті двоє тепер, мабуть, метрів за тридцять. Майже рачкуючи, я відкотив від стіни колесо, трохи розгойдав його й щосили пустив борозною униз з горбка, в акурат десь між…гуєвим й тими двома офіцерами. Колесо покотилося, приминаючи коноплі, і відразу почулися крики: «Сєргєїч, он здєсь! Вот он! Дєржі-дєржі!..[12] У-лю-лю-лю!» – і знову затріскотіли постріли.
Піднявши кулемета, я випростався й побачив, як ті двоє з вигуками й улюлюканням, шпортаючись і стріляючи на бігу, кинулися крізь коноплі за колесом. І вони таки п’яні, останнє, що я встиг подумати про тих вояків, поки вони ще бігли.
Мій «гочкіс» мене не підвів, і на них вистачило й однієї довгої черги, але про всяк випадок у те місце, де вони попадали, я пустив навздогін ще дві коротких. А підскочивши ближче до проріхи, направив дуло вниз, до ставка.
Той огрядний кацап, напевне, і був Сєргєїч, і то до нього гукав хтось із тих двох. Він тільки й встиг, що присісти від несподіванки й здивування. За його плечима у воді ворушили хвостами приглушені, перевернуті догори жовтими животами коропи, а далі, на греблі, занурившись радіатором у воду, стояла машина з відчиненими дверцятами.
Піднята з пістолетом до неба рука офіцера могла означати й капітуляцію. Але я не підписував Гаазької конвенції, полонені гарнізонники мені були ні до чого, і я натиснув на гашетку… А коли лисий змахнув руками й повалився навзнак у воду, вмить підфарбувавши її червоним, я помітив по ту сторону ставка під старими вербами свою пропажу – Віллі Шуберта!.. Він і собі присів навпочіпки й подавав мені якісь знаки. Видно, вештався десь неподалік і прибіг на постріли, що луною рознеслися лісом. А він таки не з боязливих, пам’ятаю, подумав я тоді про Віллі.
Я махнув колишньому піхотинцеві рукою і побачив, що бігає він також досить швидко, до того ж у характерній позі піхотинця, розставивши по боках руки, майже торкаючись ними землі, начеб у кожній – по ящику з набоями, хоч на той момент у його руках не було нічого. Поки Віллі біг повз плаваючу догори животами рибу й труп, що до половини лежав у ледь побагровілій біля берега воді, я став навшпиньки й деякий час озирав коноплі.
Але цього разу жодного підозрілого руху не помітив. Можливо, той…гуєв також трохи вояка. Тоді знайти його в цих коноплях буде непросто. До того ж у нього автомат. У ближньому бою річ більш корисна, ніж мій «гочкіс».
Коли нарешті у кінці проріхи з’явився Віллі, я жестами наказав йому вести себе тихо і показав, що у коноплях причаївся ще один гарнізонник. Ми заскочили у клуню, і я простягнув йому свого парабелума. Я у двох словах пояснив колишньому піхотинцеві, що, не гаючи часу, йому треба наздогнати шофера, що ото з’їхав з греблі і втік.
Звичайно, він зрозумів, що я маю на увазі під словом «наздогнати». Але хіба у нас був вибір? І ще я швидко намацав у сіні свої гранати. Як я й чекав, Віллі вибрав ту з довгою ручкою «булаву» і тут же витер її від солідолу, залишивши мені дві «репанки».
– Я бачу: ти ще не розучився бігати, а далеко утекти він не міг. І нюхай вітер, від шофера несе бензином! – підбадьорив я колишнього піхотинця.
– Ґут[13], Алексас! – коротко відповів Віллі, бо, на свій манір, називав мене саме так, і запитав своєю каліченою російською, мовляв, а чим той шофер озброєний?
– Не знаю, – чесно відповів я. – Може, й автомат, а може, й нічого. Віллі, якщо ти його не знайдеш, він завтра приведе сюди облаву, і тоді у нас уже не буде ніяких шансів.
– Я буде дивитись, – сказав він.
– І, будь ласка, будь обережним, – попросив я на прощання і додав, зважуючи на долоні лимонку, що зараз буду виганяти з
