Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський

процесія на горбі?.. Я пам’ятав, що, лежачи з відкритими очима, деякий час спостерігав за осами, які десь там, у щілині між верхніми дилями, мали гніздо. Вони то злітали, то прилітали й кілька разів навіть пробували сісти на мій кирзовий шахтарський черевик. І мені ще пригадалися тоді слова Яворенка, сказані ним одного разу на кіптиському узліссі про те, що кожному з нас треба брати приклад з оси: вжалити й заховати жало, вжалити й відступити, і що в цьому вся тактика партизанки.

Я тоді стояв трохи далі і не все чув, але хлопці спершу зареготали, бо подумали, що Тимко має на увазі нашого Осу, Федька Білого з Передмірки… Але далі я вже чув і, здається, дослівно пам’ятаю кінець тієї полум’яної промови Яворенка, коли вже ніхто не сміявся: «Хлопці, дорогі друзі, для цього нещасного народу ви – єдина й остання надія. За вами мільйони українців, знедолених, затюканих, обманутих, старих і малих, сиріт і вдів, ваших братів і сестер, батьків і дідів, дядьків і тіток, яким нема більше на кого надіятися. І ви взяли в руки зброю, щоб оборонити їх і землю свою від окупанта, і нехай ця земля горить у нього під ногами…». Я добре пам’ятав ці слова, виголошені Яворенком з високого рову під Кіптихою, з якого відкривався вид всієї долини Горині. То було невдовзі після невдалого красилівського походу, коли багатьох охопив відчай та зневіра. Пізніше я не раз повторював ці слова подумки. І кожного разу, начеб повторюючи услід за Яворенком: «старих і малих, сиріт і вдів, ваших братів і сестер», я бачив перед собою обличчя Улі, то серйозне, то веселе, то засмучене, з великими печальними очима й цятками ластовиння на переніссі…

А коли у клуні, на свіжому сіні, я провалився у той сон, і мені приснилася процесія, і я здогадався, що це похорон, але не міг зрозуміти, кого ховають, то враз злякався: а чи не мене?.. Від цієї думки я й прокинувся, але ще начеб у сні встиг подумати, що оскільки я все це бачу, то хіба може так бути?..

Проте насправді мене розбудив вибух, що долинув знадвору. Голосний, але не зовсім звичайний, так ніби рвонуло десь у воді… Я за мить зірвався на ноги й кинувся до дверей, вихопивши з-за пояса парабелума. Потрусив головою, начеб струшуючи із себе клапті сну, і, доторкнувшись долонею до чола, відчув, що воно липке і мокре. Знадвору долинули чиїсь крики, але слів я не розібрав, а тоді гримнуло ще два рази. З пістолетом у руці я вискочив з клуні.

6. Колесо фортуни

Водяні стовпи від вибухів ще не осіли, а прямо переді мною, у видолинку, метрів за п’ятдесят, де закінчувалася проріха між коноплями, сиділи навпочіпки п’ятеро гарнізонників. Один з них підвів голову.

– О-бана! Матрі, бля!.. А ето єщо кто?..[6] – почувся схожий на зойк вигук.

Звичайно, я відразу зрозумів, що видав себе з головою. Але хіба міг передбачити, що у цьому місці й у цей час рускі глушитимуть рибу?

– Рукі ввєрх! Стой![7] – першим опам’ятався хтось із них.

Я почав поволі задкувати і, напевне, у ту хвилину ще мав якийсь шанс на втечу. Але віддаль між краєм конопель і лісом через луг, з якого ото недавно сім’я згребла сіно, все ж була завеликою, аби я був упевнений, що зможу добігти туди раніше, перш ніж хтось із гарнізонників доскочить до клуні, а звідси я був би для них зручною живою мішенню.

Ще був шлях через вербові кущі й заросле осокою болото. Тепер, ближче до середини літа, болото вже не таке грузьке, та й верболіз – сякий-такий захист. І все ж, задкуючи, я спершу кинувся у коноплі, але вчасно одумався й, пригинаючись якомога нижче, майже торкаючись парабелумом землі, метнувся в інший бік – до кущів. Тоді й пролунали перші постріли. Два чи три.

– Стой! Стрєлять буду![8] – крикнув хтось, як «по уставу», одночасно з пострілами.

Я упав, але відразу підвівся, заскочив за клуню. Проте її трухляві стіни були для мене слабким захистом і будь-якої миті могли стати пасткою. Я присів й обережно виглянув з-за рогу. Кричав огрядний офіцер з піднятим угору пістолетом, який стояв там же, на березі, де раніше всі вони сиділи навпочіпки:

– О-йоп п-паю!..[9] – начеб відригнув той огрядний на березі.

Він ще двічі пальнув у повітря, тим часом як двоє інших, також із вгодованими пиками, неквапом рушили у мій бік схожою на стежку проріхою в коноплях.

– Стой! Вихаді с поднятимі рукамі! Шаг влєва, шаг вправа!..[10] – волав огрядний.

А тоді я враз побачив ще одного, коротконогого із автоматом «пепеша» в руках, який швидко біг низом довкруг конопель, начеб в обхід мені.

Отож, почали полювання за всіма правилами, відзначив я подумки. Тепер і справді утікати було пізно, й, напевно, це було першим розумним рішенням, відколи я виявив себе перед гарнізонниками.

І ще мені впали в око кілька великих, як колоди, рибин, що поспливали у воді за плечима в того огрядного вояки, який, як мені здалося, тепер прицілився у мій бік, хоч з такої відстані з його ТТ важко було влучити навіть у клуню, а не те що в мене. Тоді ж до моїх вух долинуло щось схоже на улюлюкання. Це й справді було улюлюкання від цих двох, які, побачивши мої метання, обходили клуню з іншого боку.

– У-лю-лю-лю! – повторилося ще раз, уже голосніше.

Але до того часу мій мозок уже працював як заведений механізм, холодно й раціонально оцінюючи ситуацію. Ця безпечність і зверхність, вочевидь, мала стати їхньою помилкою. Улюлюкання рускіх ще на якусь хвилю затримало мене біля клуні. Відведена роль зайця на болоті була не для мене. Звичайно, я вже згадав про «гочкіса» під сіном і ще зауважив старе колесо від воза, зіперте до стіни клуні знадвору. І я вже знав, що робитиму далі. Проте спершу зняв із запобіжника парабелум і двічі вистрелив уздовж проріхи, якою піднімалися до клуні ті двоє.

– О-йо па-на! – донеслося з конопель, й у відповідь також затріскотіли пістолетні постріли. – Матрі па склону!…гуєв! Абхаді ету суку слєва! Атсєкай ат лєса!