Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
– А тут у нас був бій з вашими, у сорок третьому, – щоб він не забував, з ким має справу, показав я колишньому піхотинцеві на той видолинок, коли ми підійшли до пищатинецької дороги. – Ми розбили вашу автоколону із засідки. Пуф-пуф!.. – Наставивши пальця до дороги, я продемонстрував напрямок вогню. – А чого нашими дорогами без дозволу їздили? У нас такого не люблять…
Обличчя німця, коли до нього дійшло те, що я казав, помітно скисло.
– Ваших тут вісімнадцять чоловік, паф-паф! Не рахуючи поранених. У нас, до речі, був тільки один кулемет, та й той під час бою заклинило. Тебе цікавлять наші втрати – тільки один убитий…
Коли я повторив це ще раз, він у відповідь лише кинув на мене насмішкувато-зверхній погляд, як дорослий на хлопчака. Може, так і я дивився на нього, коли він розповідав про той ліс, що тягнеться аж до Остерайху Звичайно, він мені не повірив…
А ще раніше я сказав колишньому піхотинцеві, що маю у надійному сховку кулемет «гочкіс».
– Кочкіс?.. Францьозіш?.. – недовірливо перепитав Віллі. – У францьозен поганий зброя, – кинув він звично, начеб спльовуючи, але я вже якось змирився з тією його манерою викидати із себе слова. А потім запитав, чи не маю я там у сховку ще й «шмайсера».
– «Шмайсер» був у мого брата, – сказав я, – але у нас до них було мало набоїв. – Ти з таким ходив?
– Ні, моя була флінте[5]. Флінте маузер, ахт унд драйсішь, – розчарував мене колишній піхотинець.
– Тридцять восьмого калібру? – перепитав я. – Ах ун драй… драйсік – то тридцять восьмий?
– Й-а! Три і сім.
– Досі пам’ятаєш?
– Важко забути, – начеб погоджуючись зі мною, зітхнув Віллі.
І все-таки, де подівся мій товариш тепер? Поки я чистив зброю, це питання не залишало мене. У нашому лісі він, можливо, і не заблудиться, але ж випадково може натрапити на когось з місцевих, а це нам зовсім ні до чого.
Моя схованка у старій клуні, звичайно, також не була надто надійною. Але ж який тут вибір? Я приніс з покосу ще пару оберемків свіжого сіна. Витягав зі споду, бо верхнє було ще мокрим від роси. Я прикрив сіном і «гочкіса», і гранати: дві рускіх «репанки» й одну німецьку «булаву» з довгою ручкою, які також були на місці у солідолі, а потім намостив і собі ліжко. Щоб не так кортіло їсти, то вирішив заснути, якщо зможу.
Порівняно з тим, як часто доводилося ночувати на війні, то тут, на сіні, було просто королівське ложе. Найгірше, коли доводилося ночувати у лісі взимку. Тоді ми нарубували купи ялинового гілля, влягалися на них, зверху кожух, а над кожухом я ще клав плащ-намет. Не раз прокидався під снігом, що випадав за ніч і прикривав боївку своєю периною. Тим снігом ми й умивалися, і сухарі ним заїдали, замість води…
Засинаючи у клуні на сіні, я знову згадував війну і згадував Улю, і те, скільки кілометрів я ото протьопав за ніч туди й назад, щоб побачитися з нею ще раз, і подумки вкотре погоджувався з братом, бо він колись не раз говорив, що головне на війні – ноги. Хоч я раніше вважав головнішими все-таки руки. Але бажано, звичайно, щоб і руки, й ноги, й особливо голова були на місці.
Ще й тоді наша партизанка навіть часто дуже нагадувала полювання: або біжиш, або стріляєш. Правда, дуже ризиковане полювання, бо ж стріляєш не тільки ти, а й у тебе, і всі лови можуть закінчитися у першу ж хвилину, і закінчитися назавжди. Але страх сидить до того моменту, коли ще не почалося, а коли вже почалося і ти починаєш відчувати плечем віддачу, й голосно без угаву тріскоче затвор біля вуха, то кров сама закипає.
А коли із сусіднього горба починають гатити по тобі і вуха вловлюють той неприємний посвист над головою – це тільки додає люті. З мене це вмить робить звіра… І вже ні про що не думаєш. Майже шкірою відчуваєш, як твої кулі у відповідь лунко цвьохають, здіймаючи хмарки куряви на маківці горба по той бік видолинка, кришать грудки, рвуть траву й лягають у ціль, у ту ціль, для якої ти також ціль і не більше…
З цими думками я й заснув, але снилася мені вже не війна, а Уля… Уля без війни. Ми йшли, узявшись за руки, у залитому сонцем яблуневому саду і голосно сміялися, а посеред саду стояв великий, начеб панський, будинок, і з усіх вікон на нас дивилися люди, й декого я навіть упізнавав, і маму також упізнав серед них. Уля весело сміялася, заливалася сміхом, вона була прекрасна: з віночком квітів на голові, двома косичками, у світлому легенькому платті. Я хотів її поцілувати, але на нас дивилися люди, й вона відвертала голову, і я ніяк не міг дотягнутися до її уст…
Перший раз я прокинувся від віддалених голосів. Прислухавшись, виглянув з клуні й побачив людей, що приїхали за сіном. Сім’я: чоловік, жінка і хлопець, очевидно, їхній син. Приємно було спостерігати за їхньою роботою. Напевне, й оці коноплі довкруг клуні також їхні. Якби вони надумали навідатися до клуні, я мав досить часу, щоб, прихопивши «гочкіса», заховатися у верболозі. Невдовзі я так і зробив, вивчаючи шлях до відступу, заодно напився з джерельця, але ті люди, скоро зібравши все сіно, поїхали до села.
З досвіду я знав, що коли нахлебтатися води, то деякий час не так кортітиме їсти. Відтак я вернувся в клуню й знову заснув. Хоча це було більше схоже на якесь марення, а не сон. Мені приснився похорон. Правда, я не відразу це зрозумів.
Я впізнавав знайомі обличчя серед процесії: і Яворенка, й брата, і ще декого з односельців. Тільки не знав, кого ховають. Мені кортіло дізнатися, й водночас я боявся, що це може бути хтось близький і дорогий мені. І я спинався навшпиньки, заглядав поверх голів, кого ж то несуть, але марно…
Перед тим як провалитися у цей важкий короткий сон, я думав зовсім про інше. Я й у сні це пам’ятав і дивувався (у сні ж таки): до чого вся ця
