Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
Втім, усе сталося зовсім не так, як я думав.
Рускій таки влаштував засідку, але не там, де я чекав. Коли я переліз через повалений стовбур і, вийшовши з кущів, подерся під гору, ось тут він і влупив по мені. Якби я і далі йшов повз струмок, то взагалі б не мав шансів.
Мене врятував старий клен, прийнявши частину куль, решта лягли лівіше. Я впав у траву і не встиг точно побачити, звідки він стріляв. Десь від струмка, але так ніби з тих кущів, що трохи далі, міркував я, підтягуючи «гочкіса». Я виставив його наперед, поклав дуло на корінь, що випинався із землі при одземку клена. З такої відстані вже можна стріляти і можна влучити, повторив я подумки.
– …гуєв! Здавайся! – гукнув я, не піднімаючи голови, з єдиною метою, щоб той хлопець озвався чи бодай ще хоч раз стрельнув.
Але він мені не відповів. Побігти, вочевидь, він також уже не міг… Я трохи вичекав і, намацавши у траві якийсь обламок, щосили пожбурив його якомога далі вбік. Проте й ця хитрість не спрацювала.
Тоді я чомусь вирішив, що гарнізонник причаївся під кущем чортового базнику Там начебто ворухнулася кропива, і, піднявшись на ліктях, я напружено вдивлявся у тому напрямку.
Захиталася гілка, і я сіпнувся до «гочкіса», але вчасно помітив сойку, що пурхнула через кущ. І тоді, приминаючи кулеметом траву перед собою, я почав повільно підповзати вздовж струмка ближче до того куща. Завмираючи, прислухався до кожного шурхоту. Проте найбільше допікали невеликі зелені жабки, які, здавалося, проклали собі стежку через мою спину. І я мусив хитати плечима, струшуючи їх.
Напевне, деякий час це ще тривало б, і невідомо, чим закінчилося б. Але звідкись із глибини лісу враз долинули віддалені одиночні постріли. Три чи чотири, з рівними інтервалами, так ніби стріляли по мішені. Звичайно, я відразу згадав про Віллі. Цієї ж миті з протилежного боку струмка, метрів за двадцять від мене, проте зовсім не з-за того куща, що я думав, знову влупив «пепеша». Не інакше, зачувши постріли, рускій подумав, що то свої.
Він сік траву у тому місці, де я ще недавно лежав, і було зрозуміло, що він втратив мене з поля зору. Різко смикнувши ногою, я знову відчув біль у стегні, і все ж, стараючись не випустити з прицілу гарнізонника, натиснув на гашетку.
Черга вийшла голосною, але надто короткою. Пролунало характерне: «Клац!» – і було ясно, що у «гочкіса» закінчилися набої.
– У! Сволоч![14] – долетів до мене схожий на стогін окрик…гуєва.
Він також уже не стріляв.
– Шо, бля, патрони кончілісь?[15] – знову обізвався він із своїх кущів, і в голосі руского було порівну і зловтіхи, і відчаю. – Нічєво, тока матрі нє абасцись! А тєпєря – с поднятимі рукамі! І пісталєт вибрасі![16]
Остання черга з «гочкіса» вийшла куцою, але, напевне, я знов зачепив його: у воді струмка враз з’явилася кров, а невдовзі вже вся вода набула бурого відтінку. Ач, і про пістолет він не забув, подумав я й, лігши на бік, витяг з-за пояса та поклав перед собою трофейні «тетешки».
– На своїх не надійся! Їх тут більше нема! – спокійно гукнув я йому у відповідь.
Звичайно, я й не збирався вірити кацапові, що заліг в кущах і тільки й чекає. Не було сумніву, що він знову влупить по мені при першій же нагоді.
– Ей, хлопєц, дозволь мнє уйті! – нарешті із своїх кущів знову подав голос…гуєв.
– Ти ба! По-нашому заговорив! Не інакше слєдоватєль?.. – Лежачи на боці, я зняв із запобіжників обидва ТТ.
– Слухай, давай договорімся! Дай мені возможность уйті!.. – далі канючив із своєї схованки гарнізонник. – У тебе тоді тоже буде врем’я!.. А іначє…
Але що «іначє» він так і не доказав, бо закашлявся. Деякий час він кашляв, стогнав і відхаркувався, а я лежав і думав, що мені робити далі.
– Чуєш…гуєв! Чи як там тебе? Ти ще чуєш? – гукнув я, коли він затих. – А ти часом не той…гуєв, що перед Різдвом два роки тому допитував наших хлопців, а потім їх тіла з повідрізуваними яйцями кинули на сніг під нашою школою?
У відповідь я знову почув йопкання. Рускій знову лаявся і погрожував. Але я й без нього знав, що сподіватися мені, крім себе, нема на кого. Але до того часу вже дещо придумав і знав, що тепер той недобиток у будь-якому разі мій…
З водою потічка продовжували спливати багряні плями. Гарнізонник, вочевидь, стікав кров’ю, але я також був поранений, і у мене не було часу чекати.
Спочатку я приминав ліктями високу траву вздовж струмка, але там було мокро, й жабки й зелені коники чомусь стрибали мені прямо в лице. Та все ж я якось доповз до поваленого, оброслого мохом сухостою. Попри нього я взяв ще лівіше, маючи намір попід горбом обповзти з тилу того гада в кущах. Я сподівався, що повалене дерево замаскує мої маневри.
Увесь той шлях повзком в обхід руского забрав у мене з півгодини, а може, й більше… Бо годинника у мене не було, й у часі я орієнтувався досить приблизно. Тільки тепер я подумав, що міг би сміло зняти його з руки одного з тих двох, що лежали догори животами в коноплях.
Я то завмирав, прислухаючись до звуків лісу, то пробирався далі, не чуючи вже нічого, крім свого важкого дихання, приминаючи перед собою густі зарості гірчаку, обминаючи кропиву й пластуючи переважно на одному правому боці, щоб рана на стегні була зверху. У правій руці я тримав один з двох ТТ, на якому так і залишив знятим запобіжник… Зачувши піт і кров, з’явилися перші комарі й один великий ґедзь. Комарів я час від часу розчавлював то на лобі, то на шиї, а той ґедзь дзиґотів наді мною до самого кінця.
Від першого ж комара на долоні залишилася
