Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський

Кілька разів із трави у мене перед носом випурхували чорні лісові дрозди, і я боявся, що через птахів кацап може здогадатися про моє місцеперебування. Проте ворог затих, і я ще напруженіше вслухався в лісові звуки, вдивлявся у простір між деревами до струмка і далі. А чи він також не залишив своїх кущів? Могло бути й таке.

Я пошкодував, що більше не маю гранат. Одна надія на трофейні «тетешки». Нічого, нікуди він не подінеться, заспокоював я себе, пробираючись повзком далі попід схилом горба.

Шлях мій проліг дугою, а коли я нарешті знову сповз у видолинок, то опинився біля самого витоку, неподалік джерела, з якого брав початок струмок. Джерело било з-під коріння двох вільх, що зрослися стовбурами. Я подумав, що за цими стовбурами непогане прикриття, й, обповзши джерело, обережно звівся на ноги…

Ще деякий час я придивлявся й прислухався, тримаючи напоготові пістолет і пам’ятаючи про другий за поясом на спині, аж поки побачив його. Мисливський нюх не підвів мене, і перше, що впало в око, це чорні халяви хромових офіцерських чобіт, а вже потім і брудно-жовте «хебе» за кущем ліщини. Велику буру пляму на ньому я також помітив.

Я завмер і спостерігав. Переді мною був озброєний ворог, якому за жодних обставин не можна було вірити. А коли з наміром перебігти ближче до стовбура старого граба я нагнувся й, не спускаючи очей з гарнізонника, метнувся вперед, то обпік кропивою плече й вухо. Я чомусь сприйняв це як попередження, що далі лізти не треба.

Брудно-жовте «хебе» ворога за ліщиновим кущем і з того місця, де я лежав, було непоганою мішенню. Я зручніше вмостився, обняв стовбур граба й, з’єднавши руки за ним, затримав подих і тричі натиснув на гашетку.

Постріли луною рознеслися лісом, і мені трохи заклало у вухах, але я все ж спромігся, тамуючи біль у стегні, швидко перекотитися до іншого дерева. Та черги у відповідь не було, тільки з дерева наді мною зірвався великий птах, мабуть, болотяний лунь.

Гарнізонник як лежав нерухомо за своїм кущем, так і продовжував лежати. Я повільно підвівся й, тримаючи напоготові зброю, підійшов до нього й порухав своїм кирзовим шахтарським черевиком… А коли я перевернув його, то «хебе» на животі виглядало суцільною бурою плямою. Було зрозуміло, що тепер я вже стріляв у мертвого.

Його коротконоге, бездиханне тіло, плескате лице з відкритим ротом, який уже обсіла мошка й куди лізла велика зелена муха, викликали у мене швидше огиду, ніж ненависть. Тільки важкий осад на душі й власна рана на стегні, що знову защеміла. Закортіло пити…

А хіба я кликав сюди, у наш ліс, цього «бойца»? Він міг мене порішити ще там, коло клуні. І якби йому більше пощастило, тепер би мухи лазили по моєму лиці…

Я підняв із землі його автомат, закинув собі за спину й спочатку вернувся до джерела під схрещеними вільхами. У струмку помив руки, а тоді ліг над джерелом і пив, як п’ють усі жителі лісу. Вода була чиста, холодна і приємна на смак, аж поки мені до рота не потрапила маленька лісова жабка.

Коли я вернувся до Ставок, то застав Віллі вже на греблі біля машини. Ще з лісу я помітив поруч з ним бутлик, до половини наповнений рідиною із сильним сивушним духом. Але варто було мені хруснути гілкою, як цей недобитий маркшейдер наставив на мене мого ж таки парабелума.

– Ну що, назбирав грибів?

– Назбирав грибів? – повторив за мною Віллі, наслідуючи також і мою інтонацію, але знову начеб випльовуючи слова, у мене так не виходило.

– А де ж ти зранку шлявся?

– Гуляв…

– Бач, які тут гульки йо-пайо почалися.

– Йо-пайо, гульки! – повторив він.

– А ти що, його ще й роззув? – запитав я, побачивши на березі, на розстеленому новенькому плащ-наметі старі кирзаки.

Поруч лежали ще якісь папери поряд з гранатами й залізним ящичком з набоями, а також надлупленим буханцем житнього хліба й кількома консервами тушонки, напевне, все, що було в машині. А ще трохи оддалік – каністра із характерним бензиновим запахом.

Звичайно, Віллі не міг випити аж половину бутля, але мені спершу не дуже сподобалася ця його веселість.

– Оанс, цвоа, ґзуффа![17] – Віллі і мені простягнув залізну кварту, перед тим хлюпнувши у неї з сулії. – Випити, а посля будемо думати, – сказав він своєю каліченою російською.

Я повагався, але кварту взяв. А поки я, перехиливши, занюхував рукавом, колишній піхотинець уже відкрив одну з банок тушонки, і ці перші трофеї видалися мені аж ніяк не зайвими. І коли він почав наспівувати, я, дожувавши тушонку, начеб між іншим, кинув, що тепер він мені нагадує тих німецьких велосипедистів, які проходили нашим селом у сорок першому, грали на губних гармошках і роздавали дітям шоколадки, а потім програли всі битви.

– Гітлер капут! Сталін капут! – скорчивши гримасу, виплюнув із себе Віллі. – Треба йти звідси, поки не пізно, – додав він. – Але поки що треба позбирати трупи.

– Гадаю, їх треба закопати, – сказав я.

– Ґут, – погодився зі мною Віллі.

Він також запитав, чи не треба закопати й того у лісі, і я відповів йому німецькою: «Шау ма маль».[18]

– Якщо буде час, то можна буде і його глибше зарити, – додав я українською, а він сказав, що свого привалив у глинянику по той бік соснини, але його варто було б переховати, бо якщо хтось приїде за глиною, то може легко знайти труп…

Не гаючи часу, ми взялися до діла. Але як не квапилися, на закопування перших трьох тіл пішло майже дві години. Тепер у нас обох були командирські годинники «Слава», і ми могли звірити час. Від цих несподіваних трофеїв ми вирішили також не відмовлятися. Потім Віллі зайнявся шлюзом, що його у нас ще називали «монахом», а я почав переглядати документи убитих гарнізонників, а також знайдені у машині папери. Серед них були навіть мапи.

Я сидів на розстеленому трофейному плащ-наметі й переглядав документи та військові мапи, з німецькою акуратністю розкладені в ряд, як і чотири пари чобіт, розставлені за розмірами. Змотані в купу закривавлені «хебешки» лежали оддалік, і