Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
Напевне, він думав, що я навмисне над ним підсміююсь, бо спершу його реакція була досить спокійною.
– Віллі, а якщо ми затримаємося ще на день? Це прохання, – сказав я.
Коли він зрозумів, що я вже не жартую, то навіть на юшку в ложці перестав дмухати. Він випрямив шию, і я помітив у нього на підборідді завислі на жовтій щетині кісточки з риби.
Я говорив начеб між іншим, сьорбаючи юшку, та коли я закінчив, Віллі перестав їсти. Він підвівся, відійшов від казана й сів спиною до мене. Виглядало на те, що він образився, але показував це якось зовсім по-дитячому.
І все було б нічого, і я, напевне, ще й далі міг би говорити про те, як добре ми могли б воювати, якби перед тим ми й справді не порішили в цьому лісі гарнізонників і з двома тілами яких нам ще належало щось зробити.
– Ти… ти слабий з голова, – сказав Віллі, від хвилювання плутаючись у російських словах. – Якщо завтра у ліс прийде зольдат… український партизан має зовсім мало патронів, – продовжив він після довгої паузи, висмикнув із купи одну із гімнастерок, зійшов з греблі й намочив її у воді.
– Може, вже десь і прочісують, але не тут… – кинув я у відповідь. – Ті сучі сини просто звернули з дороги не в тому місці, і тепер їх довго будуть шукати… А може, їх і не знайдуть!
Колишній піхотинець вернувся до «віліса» й знову зійшов до води з шматком бурого господарчого мила.
– Ми їдемо, як буде ніч, – сказав він досить стримано.
– І все ж я прошу тебе подумати.
– Наше піф-паф!.. Мали чути якийсь люди, – буркнув Віллі, і тоді ми обидва надовго замовкли.
Ми випрали для себе по одному «хебе». Я взяв капітанське, а Віллі – із лейтенанта енкаведе, одного з тих двох, що лягли у коноплях. І поки він поніс розвішувати по кущах прання, я перебрав знайдені у гарнізонників набої. Але підходящих для мого «гочкіса» не виявилося. Потім ми ще трохи пововтузилися біля машини, а тоді Віллі завів її і, поволі рушаючи, вирулив із дамби. Він заїхав у ялинник на пищатинецький бік видолинка, майже туди, куди й хотів. Нарубавши ялинових гілляк, ми прикидали ними «віліса» зверху.
Потім ми ще поговорили трохи, так майже ні про що. Я знаходив усе нові аргументи, аби переконати Віллі цієї ночі скочити машиною до Крем’янця, і навіть сам починав у це вірити. Я сказав, що якщо навіть хтось і чув постріли, то найперше люди подумають, що то гарнізонники понапивалися й стріляють, куди бачать, якийсь свій черговий «дєнь побєди» святкують… Ось і мати розказувала, що вже не раз таке бувало, навіть коло церкви влаштовували канонаду.
Тепер Ставки наші люди деякий час обходитимуть десятою дорогою.
Бо ж савіти всіх закликають вірити своїй пропаганді, що на Волині УПА вже нема. І я ще деякий час продовжував цю тему, навіть коли ми вже рушили переховувати ще ті два трупи, що залишилися в лісі. Я подумав, що то не забере багато часу, і навіть сказав колишньому піхотинцеві залишити савітську уніформу так, як є, на кущах.
А коли ми піднялися вдовж струмка до того місця, де я прикопав тіло…гуєва, то вирішили його там у старій лисячій норі і залишити. Я зранку сам пересунув його туди, роздовбав ту нору й запхав його вперед головою.
І коли ми почали розгрібати ґрунт та дійшли до посинілої п’яти гарнізонника, то, зрозумівши марність зусиль, загорнули його назад. Зверху, з-поміж коріння, ще обвалили трохи сухої землі. Якщо його будуть дуже шукати, то, звичайно, знайдуть, а якщо не дуже – не знайдуть ніколи.
Я зробив помело із стебел папороті та лісового горошку й ретельно обмів землю, натрусив прілого торішнього листя, а Віллі тим часом притягнув й кинув зверху суху грубу розчепіру, аби звірі не розграбали.
Восени сорок п’ятого, коли проти нашої сотні рускі кинули цілу дивізію, тоді вони вперше обступили ліс і просто-таки промацували деякі ділянки «щупами», я майже три доби просидів у приблизно такій же роздовбаній лисячій норі на Гриньковеччині. Правда, на ніч я виповзав. А от той…гуєв уже не виповзе.
Колишній піхотинець ще знайшов у струмку гільзу від ППШ, потім я знайшов ще одну, але на подальші пошуки вирішили часу не тратити. В густій лісовій хопті їх навряд чи хто знайде, якщо тільки не знатиме, що вони тут є.
І, мабуть, десь тоді, сам не знаю чому, але я остаточно вирішив змінити план. А чому б і справді не рвонути на Крем’янець трофейним «вілісом»?.. У тому рідкому грабовому лісі, де все навкруги буяло й цвірінькало, ця ідея видалася мені не такою вже й божевільною.
– А тепер веди до свого… Де той твій глиняник? – сказав я і вже за звичкою повторив це ще раз, бачачи перед собою згорблену довгоруку постать колишнього піхотинця колись ворожої армії, його оброслу жовтим волоссям шию, запалу повіку й насторожений погляд єдиного ока, коли він оглядався. Я й сам, мабуть, виглядав не краще. Утім, пам’ятаючи, що ми шукаємо по лісі трупи ворогів, то навіть і це заняття видавалося мені тоді далеко не найгіршим із того, що могло нас чекати.
Ми й самі вже могли бути трупами, і про це я також пам’ятав. І все ж тут, у рідному лісі, серед розкішної природи, мені й далі судилося визбирувати трупи замість того, щоб косити сіно, рибалити чи, скажімо, учити дітей або будувати мости, на що я навіть пробував учитися…
Однак на війні є речі, про які бажано згадувати якомога рідше. Інакше навряд чи довго протягнеш…
За грабовим лісом була смуга соснини, яку ми швидко проминули, а тоді баварець нарешті вивів мене на глиняник, де він привалив того шоферину І я віддав належне колишньому піхотинцеві, який уже орієнтувався у нашому лісі досить непогано.
Проте у глинянику нас чекала несподіванка. Навпочіпки відкочуючи важкі глиняні катуляки, бо далі були пищатинецькі поля й дорога на Крем’янець і нас хтось міг побачити, ми довго не могли повірити, що під глиною нікого нема: ні живого, ні мертвого.
– Заспокойся, він дав драла, – поплескав я по плечу колишнього піхотинця, розглядаючи червоні цятки на брилах. – Зате тепер тобі ніхто не дорікне, що ти вбив українця, хоч і холуя. Ти його тільки поранив…
Колишній піхотинець понуро розглядав своїм одним оком подарований
