Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський

– То що – той німець постріляв савітів? – я зрозумів, що мамі хотілося думати саме так.

Цієї миті із садка знову долинуло щось схоже на крик сови. Неважко було здогадатися, що це колишній піхотинець і що він підганяв мене. Але цього разу відгукнувся не тільки сусідський собака, а й чомусь усі навколишні півні, хоч і дещо врізнобій, але враз нагадали про себе голосним: «Ку-ку-рі-ку!»…

У той час мати підвела мене до ікони, ми разом, як вона мене завжди вчила, проказали: «Отче наш» і «Богородице Діво…».

– Бережи себе, дитино, і нехай Бог тебе береже!.. – ще встигла видихнути мати, тричі перехрестивши мене. – Ой, Олексо, Олесику! Пам’ятаєш, як називала тебе маленьким? – І знову тихо заплакала.

– Так, мамо.

– Ой, Олесику, моя ти дитино! Один ти лишився у мене! – Мати начеб хотіла ще щось додати, але так і не сказала більше нічого, тільки плакала.

Я поцілував її у теплу щоку, солону від сліз, пригорнув її і, нахилившись, либонь востаннє, торкнувся чолом материнського плеча.

До самого лісу я відчував на губах той солоний присмак материної сльози і ще – її тепло. Серце стискалося від думки, що навряд чи тепер скоро побачу неньку, а може, вже й не побачу ніколи. Поки дійшли до лісу, хмари на сході почали рожевіти. Але густий клин туману з долини, від Братерщини, прикривав наші силуети від чужих очей.

А коли вийшли на шлях і знову перебігали насипом, то назустріч з туману спершу почули похропування коней, а потім викотилася підвода. Здавалося, що у дядька на возі повилазять з орбіт очі, коли ми з Віллі стали поперек дороги. Зупиняючи коней, він натягнув віжки з такою силою, що руки підняв врівень з головою, і якби ще трохи, то коні, задкуючи, перекинули б з насипу і воза, і його разом з возом.

Дядько був не з нашого села, і я поцікавився, звідки і куди він їде. А коли почув, що з Підгайців – на станцію, де має взяти ваги для колгоспної комори, а по дорозі братовій у Борсуках пару бальків для причепи скинути, то зрозумів, що він не бреше. На підводі й справді лежало кілька рівних соснових стояків, ще свіжих. Я хотів було нагадати дядькові нашу колишню заборону на вирубування лісу без крайньої на те потреби, але натомість запитав, чи не бачив він по дорозі солдатів.

Мій співрозмовник перевів погляд з мене на одноокого сутулого офіцера по той бік воза, без кашкета, зате із торбою за плечима й «пепеша» на грудях, і відповів, що не бачив. Дядько, вочевидь, був не дурний і розумів, що версія з «не» у будь-якому випадку буде для нього кращою, ніж з «так».

Тим часом Віллі неквапливо дістав з кишені пачку трофейного «Біломорканалу», витрусив собі цигарку і, припаливши, запропонував дядькові. Той покірно взяв цигарку і деякий час приречено теребив її тремтячими пальцями з грубою, потрісканою на пучках шкірою, а потім заклав за вухо. В його очах промайнула тінь відчаю, а неголені запалі щоки ще більше зблідли. Найбільше я боявся, аби дядько зопалу не рвонув коней, пускаючи їх прямо на нас, навтьоки… Від кулі він би все одно не втік, хоч ми, напевне, й не стріляли б.

Пізніше, похваливши колишнього піхотинця за дотепність, я все ж жартома дорікнув йому за те, що ледь не до смерті налякав мого земляка отим «Пожайлуста!» – простягаючи цигарку.

А тоді, коли дядько ховав її за вухо, я запитав у нього, чи добре він нас запам’ятав?

– Не бачив і не чув… – Це було схоже на «Отче наш», і дядько подумки вже, мабуть, прощався із життям, бо тим рускім на дорозі нічого не вартувало його пристрелити.

– А то самі знаєте! – ще раз натякнув я йому, хоч у цьому вже не було потреби.

Я був майже впевнений, що цей дядько навіть рідній жінці якщо колись під периною і розкаже про те, кого зустрів удосвіта на лісовій дорозі, то це буде не раніше, ніж упаде сніг.

– Вйо! – замість дядька прицмокнув я на коней, а він, з біломориною за вухом, сидів на возі рівно, наче шворня проковтнув, і, напевне, аж до самого села все ще чекав кулі у спину.

Ми з колишнім піхотинцем знову заглибилися у ліс. Коротка червнева ніч минула, й ранок видався хмарним і сірим. Здавалося, через те навіть пташки починали не так бадьоро, як завжди.

І все ж ліс давав відчуття безпеки. Ліс, у якому виріс, знайомі стежки й дерева, трави і води, й саме повітря, настояне на усіх цих звичних з дитинства запахах пізніх суниць та лісових малин, що якраз почали достигати, – це заспокоювало, хоч я і розумів, що уся ця благодать може закінчитися однієї миті. Тієї миті, коли почнеться облава.

– На Ставках нас уже можуть чекати.

Я просто поділився з товаришем своїм припущенням.

– Підемо на оанс, цвоа[25]? – запитав Віллі. – Хочеш, я першим? – уточнив він.

– Ні, цього я не мав на увазі, – сказав я.

Кинув я це з роздратуванням, щось у словах колишнього піхотинця мене зачепило. Напевне, все ж далася взнаки напруга останнього дня. Бо ж якби він запитав про щось подібне ще вчора, до того, як ми зіткнулися з гарнізонниками, я б, думаю, відреагував спокійніше. Невже колишній піхотинець може думати, що я хочу ним прикритися? А може, просто жаліє з огляду на мою рану?

Втім, «на оанс, цвоа» нам було ще зарано. І я сказав, що ми розділимося вже, коли почнеться спуск, і Віллі кивком голови зі мною погодився.

Зверху долинув стукіт, часті характерні удари, і ми обидва, наче за наказом, підняли очі.

– Шпехт, – посміхнувся колишній піхотинець.

– Дятел, – сказав я майже водночас.

– Шпехт, – повторив баварець, посміхаючись, і руда й гостра, як мідні дротики, щетина на його шиї зарухалася разом із відстовбурченим кадиком. – Під Вейтхеймом їх болшой штук, – додав він після паузи.

Стукіт дятла у верховітті не інакше як нагадав моєму другові про щось дороге й далеке. Може, й про дитинство?

А коли Віллі знову задер голову, йому на лоба впала велика ялинова шишка, ще з торішніх. Мабуть, то вже була робота білки? Але розсмішило мене навіть