Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський

– Тобі треба десь роздобути каску, у нас, здається, така валялася, з двома ріжками, мама уній курям воду давала… Ваші завжди ходили у касках, і тепер я знаю чому…

– Найбільший трофей з тої колони? – єхидно зауважив Віллі у відповідь на мій сміх.

– А чому? Що правда, то не гріх! Колону ж то вашу ми розбили…

– Й-а, й-а!.. Не виходить – трохи скаржитися і все виходить! – скалічив російською Віллі.

– Чому все, чи то шістнадцять, чи вісімнадцять з вашого боку, а з нашого тільки один. – Мені завжди подобалося повторювати результат того бою, бо це й справді була наша перемога.

– І ти також стріляв?

– Аякже!

– Ти делал болшой ріск!.. – буркнув колишній піхотинець.

Потім ми зайшли в молодий ліс і деякий час просувалися стежкою мовчки. Віллі йшов першим і час від часу обривав лобом павутину а потім долонею стирав її з лиця. Принаймні павутина на стежці означала, що тут до нас давно ніхто не ходив.

За галявиною, що була наче плішина на маківці вододілу, нам трапився великий мурашник. Але ще на підході до нього колишній піхотинець враз різко зупинився. Через галявину стрибнула козуля.

Її біле озаддя, помелькотівши між деревами, завмерло метрів за п’ятдесят. Видно, ми сполохали її зненацька, мабуть, десь тут, у кущах, лишилося козеня. Але нам було не до козулі. І чим ближче до Ставок, тим обережнішою ставала наша хода.

Біля великого мурашника, коли почався спуск, Віллі зупинився перекурити. Невтомні мурахи-парамуди вже майже встигли відновити конус, у центрі якого похило стирчав грубий патик.

– О, диви, кацапи спирт шукали, – кивнув я на мурашник, згадавши наш давній упівський жарт. – Вони його завжди шукають, – додав я, побачивши в очах колишнього піхотинця здивування.

– Думать, вони дураки?

– Але у нас в лісі свої у мурашниках патиків не залишають, – придумав я чим заперечити.

– Но оні побєділі, – кинув Віллі, начеб спльовуючи, як це він умів.

– То ти тому за них, що куриш їхній «Біломор»?..

– Нєт, я просто думаль то-то болшой ідіот, кто типір уден ходить у ліс піф-паф, – каліченою російською відповідав мені Віллі.

– Але ж ми якось мусимо знайти вихід, чи не так?

– Тьєбі нє нужно поганий німець, тьєбі нужно болшой янкі!..

Було очевидним, що Віллі зрозумів щось зовсім інше, ніж я хотів йому сказати… Проте в іншому він розумів мене без слів. Починався спуск, стежка пішла стрімкіше вниз.

– Ну що, ти в нормі?

– Й-а! – відповів колишній піхотинець, і, розділившись, ми продовжили шлях різними схилами видолинка.

Ще деякий час я міг бачити його згорблену довгоруку постать в рускій уніформі, що перебігала від дерева до дерева над заростями дикого горошку й папороті. Але невдовзі я відстав, побачивши, що знову спала пов’язка, а на холоші виступила свіжа кров.

Випадково серед моху наступив на равлика, хруснула шкаралупка, я різко відсмикнув ногу й відчув біль у стегні. Довелося-таки перебинтовувати. Добре, хоч від матері вдалося приховати рану. Бо ж звечора, наткнувшись у трофейному «вілісі» на аптечку, я припік її йодом і старанно забинтував.

З такою ногою далеко не зайдеш, думав я, уже втретє за добу опинившись біля того самого струмка. А ось і місце в гірчаку, досі прим’яте, де лежав той…гуєв. Протоптуючись крізь високу кропиву й вслухаючись у зойки сойок по той бік видолинка, куди пішов Віллі, я вирішив піднятися трохи вище по схилу.

знову згадалися рядки з того зшитку «Ілюстрованого журналу для молодіжи».

Відтак я сполохав великого яструба чи шуліку. Їх і раніше у цій частині лісу, між полем і Ставками, багато водилося.

Яструб зірвався з дерева наді мною й, спланерувавши між кронами вниз по схилу, зник між старими соснами, де гніздяться сірі чаплі. А коли я знову опустив погляд під ноги, то на пеньку помітив два чорних грибних слимаки. Отож десь поряд мали б бути і гриби, може, навіть і справжні білі? Колишній піхотинець цього місця не проминув би. За ці дні він проявив неабияку пристрасть до збирання грибів і ягід.

І я знову, вже вкотре, почав думати про химерність нашого плану щодо рейду через Карпати. Напевне, й Віллі це розуміє. Можливо, савіти його вже й так скоро відпустили б? Як-не-як, а десяток літ у тому плєну… А тепер-от він останній солдат вермахту, який ще воює. До того ж за чужу незалежність. І кожен день тепер для нього, як і для мене, знову може бути останнім… Але чому знову? Хіба всі ті роки, відколи він потрапив на фронт, а потім у полон, у нього були інакші дні? І у мене також їх було небагато.

Думаючи про Віллі, я зробив коло довкруг Ставок і, вийшовши з протилежного боку, навіть продерся через вільшаник з того боку попід греблею. Цей заболочений вільшаник на випадок облави був найкращим шляхом для відступу і тим місцем, де можна було пересидіти дотемна. І я ще раз у цьому переконався. Бо навіть якби пустили собак, то у цих мочарах вони б швидко втратили наш слід.

Ці болотисті зарості тягнулися кілометрів на три до самої річки Гориньки, притоки Горині. За Горинькою були хутори й починався інший ліс, і ми також могли б там день чи два пересидіти.

Я так і пішов попід греблею, а потім – краєм вільшаника, аж поки не набрів на колишнього піхотинця. Він сидів на обламку старого пенька й, мабуть, раніше помітивши мене, ніж я його, жестом наказав мовчати. Я завмер на місці й, наслідуючи його приклад, деякий час напружено вслухався в навколишні звуки.

– Тут тось був, – нарешті порушив мовчанку Віллі, а на моє запитання, чому він так вважає, відповів, що одне з передніх дверцят авто застав відчиненим.

– Дверцята могли і самі відчинитися.

Проте колишній піхотинець заперечив, мовляв, добре пам’ятає, що, коли ми йшли, двічі із силою притискав саме ці дверцята. Він запропонував перевірити, чи всі речі на місці. І коли виявилося, що пропала вся тушонка й усі гранати, за винятком однієї лимонки, що закотилася під задню сідушку, то стало очевидно – хапали поспіхом. Наші люди, подумав я, і швидше за все то були якісь хлопчаки. Але якщо хапнули, окрім провізії, ще й гранати, то, напевне, до сільради з ними не побіжать?..

– Прийдуть ще раз, от побачиш… – сказав я