Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
– Що він там, на шахті, робив?
– Та щось таке. Я ж кажу, земляних робіт майстер…
– Гляди, як би він ще й тебе не закопав. Пам’ятаєш, які ті німаки були зверхні, поки їм тоді на пищатинецькому шляху не дали?..
Але замість відповіді я розплющив око. Спершу праве, начеб прицілюючись, а потім і ліве. Я побачив оголену спину з цяткою родимки на лопатці, тонку талію, а з-під ліктя, коли вона стріпувала блузку, стирчав гострий сосок, мов родзинка на великодній пасочці.
Уля відчула, що я спостерігаю, оглянулася.
– Безсовісний… Ти ж мав не дивитися, – кинула вона через плече і враз повернулася до мене всім корпусом, і тепер уже ніяка сила не примусила б мене заплющити очі.
Її великі білі груди обвисали аж на живіт. І мені враз перед самим собою стало незручно за цю мою спостережливість і водночас дуже хотілося доторкнутися до них. Тепер, серед білого дня, я безсоромно розглядав Улині принади, і мені це подобалося. Але їй самій, вочевидь, було не дуже затишно від мого пожираючого погляду. Вона схрестила на грудях руки, і я помітив, що на її ліктях і плечах повиступали «сироти».
Я згадав про ту армійську ковдру, що прихопив з «віліса», коли йшов сюди. Але її ніде не було, поки я побачив, що сиджу на ній. Підвівся і цього разу навіть не відчув болю у нозі, схопив ковдру й обкутав нею дівчину.
– Ой, така колюча!.. – стенула вона плечима, зиркаючи на мене знизу вгору.
Я обняв її, пригорнув до себе. А коли я підставив знизу свої руки, її груди виявилися несподівано важкими й прохолодними на дотик.
– А у тебе теплі руки, – сказала вона. – А сам ти мокрий, скидай свою маринарку.
– Там, у машині, ще є трофейне обмундирування. Може, збігати, потривожити Віллі?
– Нікуди не треба бігати… Стій тут…
Поки я притримував на її плечах ковдру, Уля розстібала ґудзики на моїй запраній шахтарській робі, а тоді й на сорочці. У неї на чолі, щоках та шиї ще трималися росинки дощу, і я цілував їх, злизуючи… Її повні перса з твердими родзинками маленьких сосків – їх я цілував найдовше.
– Шкода, якщо дістануться кацапові, – тепер уже я посміхнувся до неї знизу вгору, струшуючи з ліктя мокру сорочку.
– Не бійся, не дістануться, – обхопила мою голову руками, а тоді почала цілувати в чоло, очі, губи…
Ковдра впала з її плечей на сіно, і ми лягли на неї… І потім я не відчув жодної холодної краплі, яка б зі стелі упала мені на спину. Чи то ми й справді так вдало лягли, чи дощ нарешті втихомирився… І пізніше, коли, залишивши Улю на сіні, обкутану трофейною ковдрою, я виглянув з клуні, то над лісом, на заході, побачив стрічку блакитного неба. Зі стріхи ще капало, але з неба замість дощу вже сіялася легка прозора мжичка…
– Не знаю, колись же вони кинуться пропажі? – згадав я про тих гарнізонників. – Мабуть, думають, що зашилися десь і п’ють…
– Про «п’ють…» я можу тобі також розказати. – Уля підвелася і почала одягатися. – Ти думаєш, що всі ці роки я тільки вчилася… Ти ж, напевне, і не знаєш, що я була в службі безпеки?..
– Ти була в СБ?.. – перепитав я; це зізнання мене й справді здивувало.
– Так, але про це ніхто не знає, і псевдо там у мене було не Ластівка, а Горянка…
– Я чув, що наших есбістів енкаведешники відразу розстрілювали.
– Ні, їх перед тим ще жорстоко катували, – понуро кинула Уля. – Але про мене вони не знали, ніхто не видав… Перший раз мене взяли випадково, побили, помучили, але ніяких фактів у них не було. Приїхав тато й забрав мене з району… А другий раз була спіймана на весіллі у Варки Кремнючки на передмірському Загорині. Зранку в селі була облава, і всі думали, що вони вже забралися, і ми з подругою вирішили піти. Але пізно ввечері хату, де було весілля, обступили енкаведисти… Усіх немісцевих відокремили, приставили варту, а тоді самі засіли до весільного столу.
Я уважно слухав, а Улянка розповідала, як потім її повели в іншу хату, де її збирався допитати сам начальник гарнізону. А щоб вона не здумала говорити неправду, наказав їй розпалити в печі і поставити гачок, яким пообіцяв припікати, якщо буде мовчати чи обманювати його… Але поки вогонь розгорявся і нагрівався гачок, той начальник настільки сп’янів, що після кількох запитань схилив на стіл голову і заснув.
– І що ж ти зробила? – запитав я і, дивлячись на одягнуту Улю, й собі почав одягатися.
– О!.. – засміялася Уля. – Коли він захропів, я на защіпки закрила зсередини двері, сховала під лавку автомат і, виглянувши, де стоїть вартовий, роззулася й тихо вискочила у вікно… Потім ще день пересиділа там же на Загорині у хаті тітки одного із стрибків, яка не була під підозрою. Але мене й не шукали. Видно, тому гімнюкові соромно було признатися, що так по-дурному упустив мене, навіть не встиг запитати, хто я і звідки, тая йому і не сказала б… Напевне, сказав своїм, що я чиста.
– То ти, я бачу, героїчна дівчина. І тепер аж двадцять кеме здолала, щоб навідати лісовика…
– То хіба полями двадцять, а дорогою більше…
– А я хіба про що? Ти ще більш героїчна, ніж я думав. Та й про СБ я не чув, – ще раз видав я своє здивування.
Але Уля, здавалося, слухала мене якось упіввуха. Вочевидь, власні спогади захопили її і ще щось, про що вона мені хотіла сказати, але начеб не наважувалась.
– І третього разу мене зненацька заскочили у тій же Передмірці, але вже не на Загорині, а у самому селі. Там у нас повно родини, ти ж знаєш. Але ходила я не до родичів, а верталася із Заруддя, що аж за Вишнівцем, куди носила важливого ґрипса, а дорогою назад зайшла до тітки, там я збиралася й заночувати. Бо ж удома так і сказала, що йду до тітки… Але не встигли й повечеряти, як почувся грюкіт і ті їхні окрики: «Открой!»…[29]
Уля так натхненно розповідала, примостившись на сіні й розчісуючи косу, що мені нічого не залишалося, як покірно слухати. І слухав я з
