Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
Зі слів Уляни я настільки чітко уявив і ту корову і те, як вона, спершу ставши на жолоб, а з нього – на корову, вхопилася за край стелі й видряпалася на горище, наче й сам був там з нею.
12. Уполномочений по шкурах– Потім я роздерла два сніпки й стрибнула… – Дівчина зробила паузу й засміялася. – І приземлилася на щось м’яке… Воно упало й закричало. І хто б це ти думав?
– Хто?
– Кацап без штанів. То був один із солдатів, який сів за хлівом по нужді…
– Так, щось не щастить їм у цій позі, – згадав я про того іншого, що обвалився разом з берегом у копанку.
– Поки він підвівся і побіг у хату кликати своїх, я була вже далеко. Хоч пущена навмання черга й просвистіла у метрі наді мною, – з усмішкою на устах продовжувала Уля, але очі її залишалися невеселими.
Вона ніби чекала чогось, якогось запитання чи що.
– Нам би сотню таких, як ти, і можна хоч сто років воювати, – сказав я.
– Народ втомився воювати, сам бачиш, – кинула вона у відповідь.
– Я ж он, як бачиш, не втомився…
– Іди до мене, – покликала тихо і зробила крок назустріч, мабуть очікуючи почути від мене зовсім не те. – А ти знаєш, що, наприклад, до мене офіцер НКВД заходить, – продовжила вона, і коли я глянув на неї зверху вниз, її очі говорили, що вона не жартує.
– Ти не жартуєш? – перепитав я про всяк випадок.
– Правда, то буває рідко… Ні, ти не думай, нічого такого. Він тільки в інститут за мною заходить, а тоді ми просто бесідуємо…
– Бесідуєте? Про що ж з ним можна бесідувати?
– Напевне, то він так вербує мене, – пояснила вона. – Я так думаю.
– Ти їхня агентка?
– Нічия я не агентка, я тобі правду кажу… А що мені робити, не говорити з ним?
– Вони вже щось знають про тебе?
– Не думаю. Чого б він тоді так довго ходив кругами? Напевне, я йому просто подобаюся… Не лякайся, я нікого не видала і ніколи не видам…
– А може, його пристрелити?
– Ні, ти, я бачу, хочеш, щоб ми усі загинули. Але ж провід так не вважав. Та якщо вже на те пішло, хіба нам не потрібні свої люди в їхньому енкаведе?
– Чи краще його втопити? Ні, я його просто задушу…
– Ти, я бачу, зовсім дурний!
– І що, з есбе усіх беруть в енкаведе? Непогана кар’єра – із СБ і в НКВД… – спромігся я тоді на іронію.
– Ні, я не те мала на увазі…
– А що провід? Хіба тут ще хтось є? – стенув я плечима.
– Останнім був Климко, – зітхнула Уля. – Галичанин, блідий дуже, видно, рік сонця не бачив. Раз уночі заходив з хлопцями в нашу хату, я бачила… Скільки ж то вже минуло? Либонь, десь у п’ятдесятому, навесні… Кажуть, підірвав себе гранатою у Кіптисі… Савітів було як блощиць. Вони тоді вбивали, грабували, палили садиби, та ще й на нас списували… Люди стали відходити від нас, боятися… Почали нас видавати…
– І що, ти про це говориш із своїм енкаведистом? – запитав я Улю, коли вона у черговий раз, важко зітхнувши, відвела очі.
– Ніякий він не мій. Ти – мій!.. – відповіла вона, і наші погляди знову зустрілися. – Аз ним так, в основному про погоду… Інтелігентний такий, все м’ятними карамельками пригощає і називає себе чекістом… Але відчуваю, при нагоді поставив би до стінки, не задумався. Очі такі олов’яні, водянисті, холодні як лід.
– Ввалити б між роги, вмить би розтанув!..
– Олексо, перестань, не будь таким, – пригорнулася до мене Уля.
Я хотів було згадати про її двоюрідного брата Дмитра, якого ще перші савіти у сорок першому коли німці раптово натиснули, разом з тисячами інших порішили у крем’янецькій тюрмі. Його знайшли серед гори трупів з виколотими очима й дротом від вуха до вуха, протягнутим навиліт. Що ті звірі поробили там з людьми – неможливо й описати. Після того багато наших хлопців заприсяглися чавити ту сволоту, де тільки можна…
Але погляд її фіалкових очей був чистим і твердим, і я зрозумів, що вона нічого не забула. І не місце, і не час було влаштовувати їй зараз допит.
– Бідна моя, дорога Улю, пробач мені за все, – притис я її до себе міцно, поцілував у скроню.
– Ти так ніби зібрався помирати чи, може, хочеш здаватися?
– Здаватися не буду.
– От і не здавайся!..
– Такою ти подобаєшся мені ще більше.
– Тоді вибирайся звідси. І постарайся залишитися живим. І ще… – Вона кинула погляд повз мене десь за одвірки, на ліс, а тоді перевела його на куток, де стояв зіпертий на стіну «пепеша».
– Що ще?.. – запитав я.
– Мені час іти…
– Так, час.
– А як би ти назвав сина, якби він у тебе був?
– Сина? Ти про що?..
– Та ні, не думай, я просто так.
– Якщо син, то – Андрій, якщо брат, то – Василь, якщо батько, то – Тарас! – заскочений зненацька, бовкнув я, аби не мовчати.
– Але ж твій батько був не Тарас?
– Зате брат Василь, і ти його знаєш. То була його приказка така.
– А ти сам як думаєш?
– І я так думаю.
Уля обняла мене за шию і міцно поцілувала в губи. У цю мить я почув крик сови, раз, а потім ще раз. Я відразу визначив, що це Віллі.
– Може, зачекай, я подивлюся, що там сталося?
– Що, навчив німця кричати совою? – здогадалася Уля.
– Хочеш його побачити?
– Гадаю, не варто. Для нас обох так буде краще, якщо ми не будемо одне одного бачити…
– І справді, я й забув, що ти тепер ще й не наша агентка…
– Ага, у вашій боївці саме такої і бракує, – посміхнулася Уля, підійшовши до ровера.
– Усе-таки краще зачекай, поки я вернуся, – сказав я і, взявши «пепеша», вийшов з клуні.
Виявилося, колишній піхотинець просто хотів переконатися, чи не сплю я на посту. Видно, він сам до того куняв у «вілісі» під тихий шурхіт дощу, а тепер заходився вдавати пильного. Я так і сказав йому. Але коли вернувся назад до клуні, то моєї
