Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський

І коли потім мене вжалила у п’яту кропива, а коліно раз по раз натикалося на твердий гострий присторч, що випирався з-під рядна, я, звиваючись вужем, й справді відчував себе молодим змієм, що дихає вогнем. І вже не чув ані щебету пташок, ані гавкоту собак із села, усе заглушив голос плоті, і навіть про те, що ровера ми забули під старим дубом біля стежки, я згадав лише тоді, як ми вже лежали, віддихуючись, на ще й досі вогкому по краях, але вже зігрітому нашими гарячими тілами рядні.

Я ще продовжував пестити й цілувати її гарні груди, як нас враз атакували дрібні чорні мурашки. Вони з’явилися десь з-під рядна, вочевидь, ми лежали на їхньому мурашнику…

– То що, ти вже не так сильно хочеш мене розстрілювати? – з посмішкою запитала Уля, коли ми вже почали одягатися.

– Ну, вже не так сильно, – так само з посмішкою відповів я їй. – Хоч, може, і варто було б, щоб більше нікому не дісталася…

– А хіба ти не зрозумів? – Її фіалкові очі знову зблизька дивилися на мене і, здавалося, займали півсвіту. – Хіба ти не зрозумів, що я ніколи… Чуєш, ніколи! Що я більше ніколи нічиєю не буду.

Вона майже благально дивилася на мене, змахнувши з вії сльозинку.

– І те, що ти казала про… про сина, – нарешті видушив я із себе те слово. – То правда?..

– Про твого сина, про нашого з тобою, розумієш? – Уля відвела погляд і начеб спрямувала його в саму себе. – Ще кілька днів. Два-три… І можна буде сказати напевне, – зітхнула вона, зігрівши моє плече своїм подихом.

– Три дні? У нас і дня нема… Якщо син, то – Андрій… – пам’ятаєш?

– …А брат, то – Василь, а батько, то – Тарас!.. – повторила Уля й засміялася. – Ну добре, тоді я це вже чула. То будемо прощатися, – сказала вона й поцілувала мене в губи своїми м’якими теплими устами, але коли я хотів затримати поцілунок, то мені це вдалося тільки на мить.

Я так і залишився на стежці, проводжаючи її поглядом, доки міг бачити. Вийшовши на галявину Позіхайла, дівчина оглянулася й помахала мені рукою. Те, що сказала мені на прощання моя дорога Ластівка, моя кохана Уля, те, заради чого вона і знайшла мене в Чорному Лісі, враз наповнило моє життя новим змістом, посіяло в душі дивну радість і водночас велике сум’яття.

з якогось дива крутилося в голові з того «Ілюстрованого журналу для молодіжи», і хоч більше безглуздя важко було уявити, я саме ці рядки шепотів сам до себе як навіжений, зійшовши зі стежки й продираючись крізь кущі глоду по схилу до Попової Гори.

Вертатися на Ставки я вирішив іншим шляхом, ніж ми прийшли. І хоч то було трохи довше, але оскільки вже тут опинився, мені хотілося на прощання оглянути ще й цю, так добре знайому з дитинства, ближчу до села частину лісу. Ця земля колись належала церкві, від цього й назва пішла – Попова Гора. То була гряда найвищих горбів, що панували над усією долиною Горині.

Коли я вийшов з лісу, то у кар’єрі під Горою, де колись били камінь і який тепер став чи не удвічі глибшим, я побачив воза з кіньми й почув людські голоси. Довелося знову заглибитися в ліс і підійти до Гори з іншого боку, ярками, порослими сосниною упереміш з колючими кущами. Ця соснина, либонь, уже була тут насаджена за савітів, але сосни прийнялися й пішли в ріст.

Спершу я хотів вилізти на самий вершок Попової Гори й оглянути знайомий краєвид, але потім передумав. Усе одно я мало що міг роздивитися, а от мене таки могли побачити чи ті з кар’єру, чи навіть хтось із прилеглої вулички. Отож я так і подався прямо, вздовж панського рову, який колись відмежовував цей ліс, що цілком належав панові, від людських полів.

За сосниною, між лісом і селом, тяглися старі глиняники, порослі кущами ярки і горбаки, які тепер де-не-де вже почали розорювати. Так я дійшов аж до витоків річечки Градової, лівої притоки Горині. Там, на схилі горба, серед поля било джерело, що його я пам’ятав, відколи й себе пам’ятаю.

Неподалік було наше поле, і коли батьки брали нас із братом із собою, то завжди посилали сюди по воду. А коли ми підросли, то працювали разом з дорослими, косили, жали, гуртом накладали сніпки на воза. Чомусь саме це запам’яталося найбільше. Як ще жив тато, то було легше, але після того нещастя, коли його протягли коні, він зліг і помер, то вся чоловіча робота лягла на плечі брата. Услід за Василем ще перед війною, до перших савітів, я вже й собі брався орати і навіть косив жито грабками, хоч через малолітство то було мені тоді ще начеб і не під силу.

Звідси, від джерела, якраз і починалися людські поля і добре було видно той наш клин у дві десятини з гаком, про який мати й досі з жалем згадує. Скільки поту, скільки праці туди пішло, і все марно. Прийшли, забрали… То було мамине придане. А ще ж смужка нашого була і по той бік села, за Татаринською горою.

Тепер весь схил горба був однотонний. Що панське, що людське – скрізь коливалася низькоросла колгоспна пшеничка… На стежці від Чорного Лісуя знову помітив людей. То були діти, четверо. Три хлопчики й дівчинка, обвішані гілляччям. Але ж Зелені свята вже минули, а Купала ще не скоро?.. І тут я згадав про ті черешні на рові під Чорним Лісом, з того боку від Вікнин, на які ще ми малими лазили…

Видно, вже почалися черешні. А діти, вочевидь, з вікнинецьких хуторів, а може, і з самих Вікнин, Малих чи Великих? Я провів поглядом дітей і спустився нижче у долину й далі побрів виярками вздовж Градової. Тут виявилося надто людно, і я розумів, що кожної хвилини ризикую ненароком на когось натрапити.

На вікнинецьких хуторах жили Богачуки-Ґедзі і вся їхня родина. Зі слів матері я знав, та й Уля ще раніше також це підтвердила, що всі вони живі й здорові, і у селі й далі порядкує старший із Ґедзів Грицько, а Василь навіть записався в комуністи – у ті, що нам робити, а їм їсти!..

І тоді я подумав,