Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський

цікаво, що б Шульга сказав сьогодні. Де він тепер, що з ним? А я от і досі бігаю, пригинаючись між цими горбаками… Навіть он Богачукам відплатив за Крука, навіть ім’я синові придумав… Невже мене нині таки мають догнати?

Я поволі продирався крізь сосняк, кущі глоду й колючого терну останні, чим ближче до лісу, траплялися все частіше… Десять років тому цього підліску тут не було. Ще раз подумавши про те, що було десять років тому і що тепер, я згадав, як десять років тому союзники висадилися у Франції. А потім вийшло так, що вони нам зовсім і не союзники, ми їм виявилися непотрібні. Проте багатьох із наших тоді гріла думка, що через Європу вони дійдуть і до нас і візьмуться за Сталіна. Тепер зрозуміло, що цього не могло бути. І все ж, якби тоді Америці вистачило рішучості, ця напівголодна, гола й боса савітська армада довго не вистояла б. Ми часто говорили про це з братом, з іншими хлопцями.

Одного разу ми з Василем сиділи удвох біля згасаючої ватри над старими Ставками під соснами, де гніздяться сірі чаплі, і ділилися думками про майбутнє, що нас може чекати, коли Україна стане самостійною. Брат сказав, що думає залишитися у війську і що його бойовий досвід і знання ще послужать неньці Україні. Він вважав, що і я так зроблю. Але я відповів, що хотів би продовжити навчання за тим же фахом, який уже почав освоювати за німців у крем’янецькій бурсі, а далі хочу будувати мости. Он, мовляв, за війну скільки їх позривано…

– Нічого не зробиш, поки війна, будемо зривати, – сказав тоді Василь, якось начеб розчарований моєю відповіддю.

– Ясно, поки війна, треба воювати, – погодився я з ним.

– А якщо ми програємо, то ще на п’ятдесят років, а мо’, й на всі сто… Чекай потім, поки історія знову дасть шанс… Наші люди, сам бачиш, такі вони є… А то й зовсім втратять віру, що влада може бути для людей своєю. І тюрми знов будуть переповнені українцями.

– Але ж ми ще воюємо.

– Так, і ми ще будемо воювати, – поплескав мене по плечу брат…

Я зупинився біля огрядного куща терну, на одній з галузок якого дивом збереглося кілька пізніх квіточок… І знову подумав про брата й мимоволі стенув плечем, мовби знов відчувши його дружнє поплескування і його усмішку на мій юначий порив якщо й не загинути за Україну, то бодай посидіти в українській тюрмі, аби тільки вона нарешті стала вільною.

– Хай, Олесику, там сидять наші вороги, – щоразу повторював Василь. – Але якщо дуже захочеш, можемо влаштувати і тебе, тільки не надовго, бо ж колись і працювати треба.

Згадавши ту братову репліку, я тричі голосно сплюнув через ліве плече, а тоді ще й тричі через праве…

А про Василя вже он скільки років жодної звістки. Я ж знов тут і все ще шастаю нашим лісом, та чи тільки довго?.. Той…гуєв міг завалити мене ще у гірчаку над потічком. Просто мені більше пощастило. А тепер от ще й віддати пощастило і за Крука, і за Яворенка, і за брата Василя також…

Але ж щастя колись уривається. І я подумав про це якось байдуже, начеб йшлося не про мене. Напевне, про це так і треба думати.

І вже під самим лісом я згадав про Віллі. Точніше, я й до того про нього не те щоб забув, але то було начеб десь на самому дні думок, я ніби враховував його присутність і все, а тепер якось знову дуже чітко уявив його однооку видовжену фізію там, на греблі… І враз подумалося, що цей недобиток колись ворожої нам армії вже й справді займає частину того місця, яке колись належало братові. Пригадалася наша недавня розмова.

– Твоя зла пам’ять, – буркнув колишній піхотинець. – Треба пробачати…

– Пробачати ворога? – перепитав я, бо якраз чистив зброю і вся моя увага була сконцентрована на тому.

– Ворог треба також пробачати, – уточнив він тією своєю ламаною.

– Краще я буду пробачати мертвого ворога, – відповів я тоді баварцеві.

Тепер, можливо, я так не сказав би. Не знаю, чи відповів би я йому тепер взагалі що-небудь. Дурні балачки і не більше.

На узліссі я знову мусив перебинтувати ногу. Невже, окрім лісу, мене попереду нічого й не чекає? І я уявляв той холодніючий осінній ліс і те, як ми ховаємося у скирті і просимо у крайній хаті їсти, стараючись двічі не заходити в одне і те ж село… Чи надовго нас вистачить? У великому місті десь на сході нам було б набагато легше заховатися. Просто Віллі доведеться стати глухонімим, от і все. Глухонімим фронтовиком, а він таки фронтовик… А хіба шлях на Карпати – то не менш божевільна ідея?..

У видолинку, звідки я прийшов, у посадці, все ще було видно цятку гливої корови. Але як не придивлявся, а дідуня так і не побачив. Зате на тій дорозі за Горинню, що звідси від лісу також проглядалася, знову помітив людей. То були жінки, що верталися з поля.

Про те, що сьогодні ми можемо залишити цей ліс, думалося без жалю і з кожним разом начеб з якимось полегшенням. Бо враз навалилася така втома, що вже й не був упевнений, чи дійду до Ставок. Відтак, кинув погляд на жінок по той бік річки, на цятку корови й поволі підвівся з трави.

Спираючись на куцостволого «пепеша», виліз на обплетений вже перецвілим суничинням, крізь яке де-не-де пробивалися лісові дзвіночки, бруствер ще панського рову, що ним по периметру був обкопаний увесь ліс. У цьому місці рів був глибоким, а за ним починався світлий ясеново-березовий гай.

Ліс, як завжди, повернув почуття впевненості. За давньою звичкою, намагаючись не залишати слідів на кротовинах, якими було густо всіяне узлісся, я рушив у напрямку Ставок.

«Щоб знав, враже… що батько скаже!» —

опинившись у знайомому лісі, я знов мимоволі почав буркати собі під ніс ці завчені з «Ілюстрованого журналу для молодіжи» рядки. Напевне, у цей момент я був досить зручною мішенню, але про це не думалося. Перед очима виринула картинка того, що вдалося побачити на подвірку Богачуків після вибуху гранати. Лежав-таки хтось із них, а рачкував, мабуть, той уполномочений, переконував я себе.

14. Несподіване поповнення

І знову пригадалася розмова з колишнім піхотинцем.

– Але мертвому часом ще важче пробачити, ніж живому, – відповів я тоді Віллі, вже трохи пізніше, коли ми перечистили всю