Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
Від мене був той бік його обличчя, що без ока, лише запалі повіки, і у першу мить ще майнула думка, що якби я не знав цього, то міг би подумати, що він спить. Але Віллі не спав. Він оглянувся, видно, також щось почув. Його єдине око було широко відкрите, і ще я помітив у його руці парабелум. Та поки він роздивлявся, я вже виходив з кущів, готовий обняти його з радості, що з ним нічого не сталося.
– Віллі? Оанс, цвоа, ґзуффа!.. – вигукнув я перше, що зміг пригадати з його словечок.
Баварець у відповідь навіть посміхнувся, чого я вже давно за ним не помічав, а тоді, підкликавши мене, мовчки тицьнув парабелумом убік замаскованого гілляками «віліса». Двоє хлопців років шістнадцяти-сімнадцяти сиділи на траві біля колеса й дивилися на мене здивовано-переляканими очима.
– То хто стріляв? – повернув я погляд до колишнього піхотинця.
Хлопці біля «віліса» підвелися, обличчя одного з них видалося мені ніби знайомим.
– Стріляв небо, – сказав Віллі. – Зупинити там! – показав він парабелумом позад себе.
Я підійшов й уважніше придивився до зшитих із мішковини, розстелених на землі наплічників, майже таких, як і наші. Крім грубих скибок чорного хліба, цибулі й сала, у них лежали і наші трофеї: консерви й гранати. Насторожено зиркаючи на одноокого в савітській офіцерській уніформі, хлопці з надією і якоюсь начеб цікавістю поглядали у мій бік.
– Куди, хлопці, на прощу до Почаєва зібралися? – звернувся я відразу до обох. – А «репанки» у торбах – рибу глушити? Ти порахував, там усі? – оглянувся я до колишнього піхотинця і, отримавши ствердний кивок голови, продовжив допит: – А «репанки» – щоб горіхи збивати? – пригадавши давній упівський жарт, повторив я запитання.
Хлопці мовчали. Нишком переглядалися і мовчали.
– Ну і хто ж прислав тебе сюди? – уже жорсткішим тоном звернувся я до того, чиє обличчя видалося мені знайомим.
– Ми прийшли за Україну воювати, – несподівано різко, начеб з викликом, кинув мені хлопець, підвівшись.
– За Україну? – повторив я і оглянувся на Віллі, але той вже заховав свого парабелума, зібрав гранати й поніс їх попри хлопців назад до машини.
– А чий ти будеш? – я мимохідь зміряв хлопця важким поглядом, і він навіть трохи знітився.
– З Андрійчуків. Іван Андрійчук, – відповів хлопчина.
– А я – Сянько Грабовський, – так само серйозно сказав інший, трохи нижчий, але міцно збитий, широкої кості хлопчина.
– То з тих Грабовських, що хата на Глинках?
– Ага, на Глинках, тут, перед горбком… – відповів хлопець.
– Його батька забрали «за колоски»… – доповнив його той, з Андрійчуків. – Ще в сорок дев’ятому… Але яке там «за колоски»? План прийшов, скільки треба посадити, от його батька й забрали…
– І що з батьком?
– П’ять років дали. У тюрмі, в Херсоні, – понуро кинув хлопець. – Він із вашим дядьком Степаном сидів, їх разом і забрали за рознарядкою. Ваш же дядько також у Херсоні відбував…
– То ви знаєте дядька Степана?
– А хто ж його не знає? – у свою чергу здивувалися хлопці. – Ми вже й псевдо собі підібрали, – начеб продовжував доповідати той перший, що з Андрійчуків. – Я – Бурий, а він – Довгий…
– Але ж ти вроді довший…
– А щоб ніхто не здогадався, – знайшовся на відповідь хлопчина. – То нас так між хлопцями… – додав, переминаючись з ноги на ногу.
– Щось воно, як по-вуличному.
– Ну от, так ми й думали… Ну, тоді я буду «Тарас», а він – «Василь»?
– А чого так? – Мені були цікаві ці хлопченята, і ще з’явилося давно забуте відчуття ніби початку якоїсь гри.
– О! А хіба ви не чули: якщо батько, то – Тарас, а брат, то – Василь…
– …а син – то Андрій!.. – продовжив замість хлопця. – Бачиш, чув. А от звідки ти таке знаєш?
– Так кажуть, – відповів той Андрійчуків хлопець, а я подумав, що от братова приказка за десять років стала вже народною. – То ви нас берете?
– А куди ви хочете?
– Ну як? За Україну! – сказав Андрійчуків.
– Воювати за Україну – тихо повторив той із Грабовських.
– Ясно, мало що батька, хочеш, щоб ще й матір забрали? – поставив я перед ним питання.
Замовкли обидва, тільки зиркали на мене з-під лоба.
Віллі вже позбирав і відніс гранати й вернувся за консервами. Наші погляди на мить зустрілися, і я побачив у його єдиному оці якусь начеб розгубленість, тривогу й співчуття водночас. І я, може, ще б трохи довше поговорив з хлопцями, той Іван був дуже схожий на нашого кулеметника Діброву, який також походив з Андрійчуків, і мені цікаво було дізнатися, ким він йому доводився і що потім з ним сталося, але, побачивши в погляді баварця ту тривогу і страх, я передумав розпитувати.
Я наказав Віллі скидати тушонку назад у наплічники й залишити тут.
– Ну, хлопці, а може, ви не до тих прийшли? – повторив я своє запитання.
– Дядьку, та ж ми вас знаємо, – випалив той нижчий, що мав бути Довгим. – Ви – дядько Олекса! Олекса Гомелюк… Баби Гомелючки син…
– А звідки ви мене знаєте?
– То ви нас не знаєте, а ми вас знаємо. Ще як малими були, бачили не раз у селі…
– Ну, а ще що ви знаєте?
– У селі вже відомо, що у Чорному Лісі була стрілянина. То ми ото перший раз удосвіта прийшли подивитися і натрапили на машину…
– Із вами ще хтось був?
– Мій молодший брат Петрик, але тепер ми його не взяли, – відповів усе той же Андрійчуків. – Надурили, що йдемо в інше місце. Але не бійтесь, він нікому не скаже… Він, малий, думає, що то рускі… І ми також так думали, але бачили, як ви верталися…
– То ви нас бачили?
– Так, ми в кущах лежали і тоді вас упізнали, – зізнався той з Андрійчуків. – І як ви казали, що «вони ще раз прийдуть», ми також чули.
– Дядьку, вас що, на парашуті скинули? – стишив голос другий, той, що мав бути Довгим, і по-змовницькому кивнув головою у бік Віллі. – А то хто, не наш?.. – почав було, але враз осікся, коли Андрійчуків торкнув його ліктем у спину.
– От що, вояки! – сказав я,
