Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
Я зрозумів, що це початок сну, і злякано розплющив очі. Втім, колишній піхотинець уже цілком опанував машину, і вона, рівномірно гуркочучи, долала черговий підйом.
– Завтра поснідаємо у наркомівській їдальні, – буркнув я крізь сон і, здається, навіть почув у відповідь звичне: «Шау ма маль…»
Із вітром донісся собачий гавкіт, мабуть, ми поминали Вижгородок…
…Собачий гавкіт, чиїсь крики, кілька одиночних пострілів. Холодне марево, ніч, лише півскибки місяця вгорі, а під ногами – глибокий сніг. Я брів по коліна у снігу проти вітру, від якого не захищав навіть високий насип. І ще я подумав: невже ми з Віллі протрималися аж до зими?
В руках у мене знову був «гочкіс». Я притискав його до живота, відчуваючи крізь вкорочену трофейну шинелину тепло його металевого кожуха, який ще не встиг остигнути. Але, як я не старався, момент бою пригадати так і не зміг, як і те, де подівся колишній піхотинець.
І знову крики й постріли. Оглянувшись, я побачив темні силуети і тіні від них на снігу від яскравого місяця, й тоді ж над головою прошкварчала перша черга. Лупили трасерами, й, рикошетячи від насипу, кулі малювали в повітрі химерні дуги і шипіли, догораючи й освітлюючи ізсередини снігові намети. Крики наближалися. «Сєргєїч! Абхаді ету суку слєва!» – долетіло з вітром, і ще подумалося: невже ті паскуди мелькотітимуть тепер тут до скону?
Звичним рухом підкинув дуло «гочкіса» і з півоберта пустив довгу чергу назустріч постатям-тіням… Але, як виявилося, – у порожнечу, тіней уже не було, вони начеб розчинилися у мороці. Вітер кидав в обличчя їдким колючим снігом. Я гукнув Віллі, але він не обізвався, хоча весь цей час у мене залишалося відчуття, що він десь зовсім поруч.
Пересилюючи вітер, з «гочкісом» поперед себе, я таки видряпався слизьким схилом нагору. Я ліз туди і ліз, з’їжджав донизу і знову видряпувався, і це тривало досить довго… А опинившись нарешті зверху, побачив по той бік широку рівнину із сотнями вогнів. То були вогнища, і їх палили люди.
Темні силуети то тут, то там мелькотіли на тлі полум’я. То була ціла армія. Але чи наші, чи гарнізонники – я так і не встиг розібрати. Хоча звідки тут взятися нашим?
І хто стріляв? Де ці люди?.. І невже вони не чули пострілів? І нарешті, де Віллі?.. А якщо це лише сон… І цієї миті я розплющив очі…
Ми, як і раніше, гнали нічною дорогою, і вітер, вриваючись крізь опущену шибку, бив мені в лице, й карк від незручної пози трохи затерп.
– Шау ма маль… – спросоння буркнув я перше, що прийшло в голову з лексикону колишнього піхотинця. – Де ми?
– Шау ма маль! – охоче відгукнувся Віллі. – Ти і на сні стріляв, піф-паф! – додав він каліченою російською.
– Будь уважним, у Збаражі направо, – нагадав я йому.
– Збараж?.. Збараж – там уже!.. – кивнув головою колишній піхотинець і показав великим пальцем позад себе.
– О, то я добре спав! – вирвалося у мене, тоді вперше й закралася підозра: щось тут не так.
А коли я звернув увагу на половинку місяця, що висіла не зліва, як раніше, а вже чомусь справа від дороги, то той дурний сон відразу ж розвіявся.
– Слухай-но, німако, ти у Збаражі скільки разів повертав направо? – Нарешті до мене почало доходити те, що сталося.
Але поки я думав, що робити далі, бо вже було очевидно, що, повернувши, як я й казав, праворуч перед Збаражем, на виїзді з містечка колишній піхотинець повернув направо ще раз…
– І не міг мене розбудити? От уже!..
Поки я переварював, де ми тепер після того подвійного повороту можемо бути, попереду на дорозі з’явилися дві червоні цятки, що швидко наближалися, і поки я второпав, що це «стоп-сигнали» іншої машини, фари вихопили з темряви спершу польову армійську кухню, тоді бік критої брезентом вантажівки і, нарешті, людину у військовій формі, що, розмахуючи руками, вибігла з-за вантажівки нам назустріч.
Віллі розгублено щось крикнув, я крикнув на нього, і він трохи скинув швидкість.
– Ставай! Треба стати, – сказав я, – а там побачимо…
– Товаріщ!.. – кинувся доганяти нашого «віліса», що, загальмувавши, прокотився повз нього, ще зовсім молоденький лейтенантик. – Товаріщ капітан![35] – похапцем козирнув він, порівнявшись з кабіною. І я навіть не відразу зрозумів, що він звертається до мене; а коли скоса зиркнув на свій правий погон, враз дійшло, то тієї ж миті, причому вийшло якось і без паузи і зовсім несподівано для самого себе, я майже гаркнув на нього російською, із тим своїм одесько-донецьким акцентом:
– Шо такоє? Шо случілось, лєйтєнант?[36]
– Дак, ета… Заглох, йоп-паю!..[37] – хляскав він себе руками по стегнах, як півень крильми.
Тиловий щурик, подумав я, ввалити б між роги засранця, і бувай здоров! Але, виглянувши з «віліса», я побачив ще й силует солдата-шофера, який горбатився під відкритим капотом вантажівки. І поки я думав, щó маю тепер сказати, щось таке, аби не викликати найменшої підозри, лейтенант сам допоміг мені з відповіддю.
Він попросив, коли наздоженемо колону, передати зампотилу майорові Мітькіну, щоб прислав когось на буксир, бо поломка, напевне, серйозна. А то будуть без кухні. І я пообіцяв передати, а тоді ще запитав, чи далеко вже від’їхала колона.
Лейтенант відповів, що відколи вони заглухли, минуло не більше півгодини. Він сказав, якщо до Вишнівця ми колони не наздоженемо, то там вона повертає, регулювальник на перехресті вкаже напрямок… І аж тоді я дізнався, що у Вікнинах об’явилася банда. Правда, Вікнини лейтенант назвав Окнінамі, але я здогадався. А потім, зам’явшись, він поцікавився, звідки ми, з якої частини?
Весь цей час я найбільше остерігався, аби лейтенантові не збрело обходити нашого «віліса» з другого боку чи щоб колишній піхотинець бодай випадково не повернувся до нього лицем і той не зауважив його одноокість, яку у цій ситуації я навряд чи зміг би якось пояснити. Але Віллі, вочевидь, і сам пам’ятав про це. Треба було хоч бинтом перемотати, якого в аптечці достатньо. Далі так і зробимо…
Я відповів лейтенантові, що ми із штабу округу, і наказав Віллі їхати. «А-а», – багатозначно протягнув той тиловик, і так з відкритим ротом ми й залишили його край шосе.
Колону ми побачили вже перед самим
