Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський

Проте найближчий поїзд на Одесу, як мені вдалося розізнати на вокзалі, не раніше другої ночі, зате через двадцять хвилин прибуде сімферопольський, із недавно запущеного напрямку на Крим. Але ж нам хіба не все одно, куди їхати? Правда, я ще поцікавився, чи не проходить цей поїзд через Одесу.

– Ви що, жартуєте, товаришу капітан?.. – Жіночка у віконці мала явно грайливий настрій.

Ну, жартуєте, то й жартуєте! Надалі вирішив бути обережнішим із дурними запитаннями.

Я заплатив за два квитки, ми дочекалися поїзда, і вже у вагоні з’ясувалося, що він оминає Одесу, зате йде через Дніпропетровськ і Запоріжжя. Хоч-нехоч, а знову згадалися залізні двері; і чи це не сама доля скеровує нас у потрібному напрямку? В купе ми були тільки удвох, і можна було спокійно поміркувати, що робити далі. Бо ж варіант із тією вдовицею для Віллі насправді виглядав авантюрою і не більше.

І хтозна, чи в Одесі у нас усе пройде так легко, як дотепер. Та навіть якби та моя вдовиця й досі чекала, що я привезу їй жениха, то навряд чи вона вже аж настільки недалека, щоб не відрізнити мадяра від німця, не кажучи вже про всі інші питання, які б неодмінно виникли… Я знову дістав трофейні мапи і ще деякий час водив пальцем уздовж залізничної нитки через станції, які, за словами провідника, ми мали проїздити, начеб хотів вивчити їх напам’ять – Вапнярка, Христинівка, Тальне, Шпола, Сміла…

На мій подив, колишній піхотинець напрочуд легко погодився змінити наші наміри. Він і сам розумів, що всі варіанти подальших дій, які б вони не були, приречені на провал. Кожен день міг бути останнім, і невідомо, наскільки б ще нас вистачило… І дуже скоро перед нами постав би вибір: одне з двох – чи куля від них, а чи сам собі – третього б не було.

Ця розмова з Віллі була для мене важкою, як ніколи, коли кожне слово наче кам’яна брила, яку я через силу зрушував з місця. Я радив Віллі мовби самому собі, і новий план, який раптом спонтанно виник у моїй голові, видавався єдиним шансом для колишнього піхотинця вціліти й урешті-решт мати нехай і примарну, але все ж надію вижити й побачити свою Баварію. Бо ж кому прийде в голову пов’язувати його із тим, що сталося у нашому лісі? Я говорив неголосно, під перестук коліс і начеб сам до себе.

– А як же ти? – понуро запитав Віллі.

– За мене не хвилюйся, я он ще в Криму не був. Подамся потім на Крим або й на той їхній Дальній Восток. Поки туди, поки назад, а тим часом тут трохи вляжеться, – бовкнув я, як це часто траплялося зі мною і раніше, перше, що прийшло в голову, й аж потім оцінив, що ідея не така вже й кепська. – Тебе не було якихось два тижні, звичайно, вони тебе уже шукали, але… – продовжив я вголос свої міркування. – Ти ж міг десь знайти каністру спирту і безпробудно пити, рускім це знайоме і близьке, у це вони можуть повірити… Та й тобі близьке, – пригадав я того трофейного бутля. – П’яний німака! Вони тобі за це були б навіть вдячні, що не одні такі, і навіть могли б тобі за це пробачити втечу… Хоча бити, я думаю, все одно будуть, без цього вони також не можуть. Але хіба тобі звикати?..

Колишній піхотинець, сказавши один раз «Ґут!», мовчав. Слухав, а чи й не слухав. Він лежав горілиць на своїй полиці головою до розсувних дверей і крізь вагонне вікно дивився єдиним оком у високе літнє небо. З мого місця, коли я підводив очі, воно здавалося зеленим, а може, то просто трава відбивалася у вагонній шибі?.. Про що він думав у цей момент, я не знав, але права рука була у кишені галіфе, де у нього був подарований мною парабелум. Отож, принаймні Вілі ще не думає здаватися, а це й мені додавало впевненості. Поки ми ще живі, ми не здаємося.

– Зніми шкарпетки, нехай ноги подихають! – раджу я йому і показую власним прикладом, але він мене не чує чи просто не розуміє.

Краще б він, звичайно, лежав так, як і я, очима до входу. Але тоді б він не бачив неба… Зброї я радив Віллі остаточно не позбуватися, а приховати десь у надійному місці. А от офіцерська форма нам тепер ні до чого, але то вже клопіт завтрашнього дня. Залишається десь розжитися цивільним одягом і хоча б кількома літрами оковитої. Бо навіть якщо Віллі й хильне для правдоподібності, то все одно треба ще й для руских лишити, їм це сподобається. Я вирішив супроводжувати колишнього піхотинця до самого Павлограда, до шахти, а що далі, то буде видно.

Але варто було мені заплющити очі, я знову бачив Улю. Здається, я навіть розмовляв з нею… Ми знову йшли лісом, я тримав її за руку, однак у лісі були ще якісь люди, до нас долинали голоси, і ми хотіли піти далі, аби не чути їх. Проте нам не вдавалося від них заховатися, ми все йшли і йшли, але голосів ставало все більше. Вони оточили нас звідусіль, а потім прямо перед нами виникла стіна, я лиш на мить відпустив Улину руку і вже не міг її знайти.

Ми з Улею раптом опинилися по обидва боки тієї стіни, але нарешті я придивився, що це зовсім не стіна, а залізні двері із вічком посередині, і я вперся в них лобом: ні туди, ні назад. Нарешті дійшло, що це тюремні двері. «Улю! Улянко!» – покликав я, та мені ніхто не відповів, хоча я знав, що вона там, за тими дверима… Я відкрив очі…

Поїзд зупинився, це була якась станція, з коридору чулися голоси. Я глипнув на Віллі, він сидів і заглядав у темне вікно, за яким світили поодинокі станційні ліхтарі.

– Ти говорить: Уля, Уля! – заплямкав він губами, зображаючи сплячого і ще й пальцями щось схоже на качиний дзьоб.

– Що за станція? – запитав я, але колишній піхотинець лиш засопів, начеб згадуючи, але так і не зміг пригадати.

У цей момент двері розсунулися і в купе буквально ввалився обвішаний клунками мордатий пасажир, він був збуджений, веселий. Голосно привітався з нами російською,