Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський

Вишнівцем. Бо ж після зустрічі й розмови з лейтенантом повертати назад уже не було як… А коли ми від’їхали кілометрів п’ять і стали, і я бинтом перемотував колишньому піхотинцеві лоба навскоси, разом з бровою, щоб таки приховати відсутність ока, а рану у війську пояснити завжди простіше, то подумав, що ті з колони, як ми їх наздоженемо, все одно будуть бачити лише світло наших фар і не більше. Я вирішив ризикнути й, коли знову рушили, наказав Віллі дати газу!

І з горба від Старого Вишнівця у долині ми таки побачили хвіст тієї колони. Судячи з вогників фар, не менше двадцяти машин. Останні ще тільки сповзали з горба до містка через Горинь, а передні, повернувши за річкою праворуч, уже мерехтіли вервечкою у напрямку на Лози…

Ми прилаштувалися за останньою будою. Звідси по прямій до нашого лісу буде кілометрів з вісім, не більше.

– Ну, ти, льотчику, заїхав! – знову вирвалося у мене мимохіть. – Їхали, їхали і заїхали!..

– Ти ж хотіти – право!

– Право! А після право є ліво!.. Ти що, не знаєш, де Карпати! Але ж, правда, звідки ти можеш то знати?.. Не менше полку женуть на нас… Наше щастя… – додав я після паузи.

На розвилці за мостом стояв солдат, який лише спостерігав, як машини одна за одною повертали направо.

– Віллі, прямо! – штовхнув я ліктем під бік колишнього піхотинця, коли до регулювальника залишалося метрів десять, і міцніше притис до живота трофейного «пепеша»…

І коли ми зрозуміли, що нам це таки вдалося, і вже коли проїхали перше за Вишнівцем село і в’їхали у наступне – то вже мала б бути Горинка, і ніхто за нами не гнався, я нарешті зняв з колін автомата й пхнув на задню сідушку.

– Щастить як утопленим! – бовкнув спересердя. – А «віліса» тра’ втопити! Бо ж ті архаровці таки мусять колись кинутися! Шкода, річок великих нема близько…

– А Карпати як? – подав голос Віллі.

– Які там Карпати? То ж утопія. Поміркуй сам, кордон нам тепер не перескочити ніяк. Ну, нехай навіть удасться! А далі? Нас чехи чи мадяри зразу і видадуть!..

– Розуміти, капут, ферштейст ду?

– Шау ма маль, Віллі! Шау ма маль!.. Побачимо. Може, то тільки початок. Але машину залишимо у Крем’янці, і то десь на видному місці. Під тим їхнім райкомом! Або ні. Бо чим пізніше її знайдуть, тим для нас краще, – розмірковував я вголос. – Попри гору Бону, лісом через Крем’янецькі гори ми підемо на Білокриницю і далі – на Стіжок. День пересидимо десь у лісі, а завтра вже будемо у Шумських лісах. Такий, Віллі, у мене план. Що скажеш?

– О мій Боже! Знову ліс!.. – застогнавши, кинув німецькою колишній піхотинець, і я, чи не вперше, зрозумів його без перепитування. – Ти послєдній пока что живой!.. – знову почав було він каліченою російською.

– Не сци, я знаю сорок способів виживання… Трохи побудемо у Шумських лісах, далі перейдемо у Суразькі. У війну я там бував і ті краї знаю достатньо… Тим більше, у мене тут ще є деякі справи. «А ти знаєш, що у мене буде син?» – Я хотів було похвалитися ще й цим, але встиг проказати це лише подумки, наче «Отче наш», і був радий, що не бовкнув зайвого: а раптом ще й не буде? – А ближче до осені подамося до Чорного моря… – кинув я замість цього.

– До Чорного? – здивувався колишній піхотинець.

– Повір, що до Чорного краще, ніж до Білого… Рвонемо на Одесу, по моїх колишніх слідах. Я знаю місце недалеко від Проскурова, де товарняки на підйомі пригальмовують. Вони будуть ловити мене тут, а ми будемо там! До речі, все забуваю тебе, Віллі, запитати: ти женитися не думаєш? Ну там, у Баварії, у тебе жінка є?

– Як то?.. Уже ні, давно, я думаю, – не відриваючи погляду від нічної дороги, сказав він.

Ця плутана відповідь колишнього піхотинця мене цілком влаштувала.

– А хочеш женитися тут?.. У мене є одна ідея!

– Женитися? – меланхолійно перепитав Віллі, мабуть, полинувши думками кудись дуже далеко звідси.

Але я не дав йому часу на роздуми й повідомив, що колишня моя квартирна хазяйка в одному з одеських присілків просила знайти їй роботящого чоловіка із «западної»…

– І я подумав, що ти їй підходиш. Будеш із «западної», скажемо, що мадяр. Не думай, вона ще не стара, тепер їй, може, трохи за сорок, не більше… Треба легалізуватися, Віллі. А про документи також подумаємо, але пізніше. Війну на разі будемо закінчувати, а там побачимо… – щось у цьому дусі, аби знову не задрімати, буркав я собі під ніс аж до самого Крем’янця, вже й не дуже зважаючи на те, слухає мене колишній піхотинець чи ні.

16. Залізні двері

Ту першу ніч, коли ми й самі не знали, що вириваємося з кільця, яким нас оточували вороги, і, можливо, якраз це незнання й допомогло нам вирватися, потім я часто згадував і перебирав у пам’яті до найменших подробиць… А вирвалися ми й справді дивом, наче у тій легенді про залізні двері, яку я чув від старших ще у дитинстві.

Ми з Василем навіть ходили ті двері шукати і за Замком і на Горах, майже як залізні стовпи малий Тарас. Тільки його стовпи підпирали небо, а наші двері вели у Чари-Мари. Ніхто не міг пояснити точно, що це за Чари-Мари – країна чи місто, але казали, що хто ті двері знайшов і пройшов крізь них, то міг більше нічого не боятися, однак сам не пам’ятав, що там, за тими дверима, бачив. Він потім наче проживав друге життя, довге і щасливе.

Звичайно, ніяке довге і щасливе нам з Віллі не світило, хоча, мабуть, це ще залежить від того, з чим порівнювати. Тим більше що ми з Віллі усе пам’ятали, а залізні двері я згадав лише тому, щоб мати бодай якесь пояснення нашому везінню, втім, якщо по правді, то ніколи й не переставав вірити у свою щасливу зорю.

А коли вже пізніше аналізував події тієї ночі, то у мене міцніло переконання, що нам просто пощастило на якусь годину, а мо’, й менше випередити наших переслідувачів, перш ніж кільце замкнулося. А запасна каністра з бензином, гроші й рускі військові мапи майже всієї Правобережної України, що їх ми знайшли у «вілісі», нам у тому допомогли. Хоча уночі від мап мало користі і насправді нам більше допомогли тиха волинська ніч і безлюдна дорога.

До