Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
За Горинкою я сказав Віллі повертати на Плоске, де починався знаменитий Ямпільський шлях. Дорога була широка й порожня, лише під Матвіївцями самотній дядько вів коня, начеб на нічне. Втім, коні ж тепер усі колгоспні, і я не знав, чи водять на нічне колгоспних коней, бо щось таке чув, може, й від мами, що їх і влітку годують на конюшні.
Що цей горб і долина матвієвецькі, я у світлі фар упізнав навіть серед ночі по трьох вербах, що химерно зрослися у видолинку і біля яких я одного разу стояв на чатах, коли ми переходили через шлях з усім обозом. А переходили ми його туди й назад не раз і не два… І я вглядався у темряву по правий бік, де за долиною притоки Горині – Гориньки – починався наш ліс, тільки з іншого кінця.
– Там наш ліс, мамка! – показав я рукою у темряву, але Віллі лиш мовчки кивнув, зосередившись на дорозі, вглядаючись своїм єдиним оком у вибоїни, що то тут, то там з’являлися у світлі фар.
Так ми і їхали цілу ніч на схід, лише під скривленим вказівником із стрілкою «Шепетівка» зупинилися трохи відлити… Світати почало під Любаром, там уже пішли соснові ліси. На відміну від Шепетівки, ніякого вказівника не було. Просто, коли ми його проїхали, – це було перше поселення з ознаками міста, і, згідно із мапою, це мав бути Любар. Ми переїхали міст у центрі, а далі дороги розходилися на три боки, і я скерував Віллі на ту, куди показував вказівник зі стрілкою «Вінниця».
За Любаром уже розвиднілося, і ми пропустили дві підводи нам назустріч і одну вантажівку з будою. Проте ще до сходу сонця з’їхали з головної дороги у живописний ліс, знайшли за звичкою трохи сіна й поснули, навіть злегковаживши виставити варту; та й що б це дало?.. Ставити Віллі не було сенсу, він перед новою дорогою має як слід відпочити, а сам я й так дуже чутливо сплю. Крім того, я подумав, що коли вже щастить, то й далі буде щастити. А військова форма радянських офіцерів у звиклих до неї місцевих жителів не повинна викликати жодної підозри.
Я заснув з думкою про Улю і прокинувся також з нею. Просто знову побачив її очі, навіть почув її слова, і на душі одразу стало тепло… Я лише день як поїхав, а вже думав, як буду повертатися. Там, у лісі за Любаром, я ще не уявляв коли і як, але знав, що це обов’язково буде… Але поки що нам потрібно було вибиратися.
Коли я прокинувся, Віллі уже не спав, а доливав із каністри у бензобак. Я запитав, на скільки ще кілометрів вистачить пального, але почув лише звичне:
– Шау ма маль…
Тоді ми на деякий час схилилися над мапою, і я помітив, з яким кислим виразом вів Віллі пальцем на схід.
– То єст твой нах Карпати? – буркнув він із легким докором у голосі.
– Карпати зачекають. Поки що зюйд, ост-зюйд! – показав я рукою кудись позад себе, у напрямку головної дороги, з якої ми з’їхали і де, за моїм уявленням, і має бути той південний схід.
– Ост-зюйд – болшой дупа, – кинув колишній піхотинець і почав розкладати наші нехитрі наїдки.
– Я там обіцяв одній вдовиці жениха – це для тебе єдиний шанс, друже Віллі, – переконував я його у тому, в чому й сам був невпевнений, але що мені ще залишалося.
А після цього ми пополуднували, й колишній піхотинець завів двигуна. Вирішили їхати завидна, і метою нашою був Козятин – найближча велика станція, про яку я чув і через яку точно проходять поїзди на Одесу. Судячи з мапи, до нього було кілометрів сто-сто двадцять, не більше.
На південь, приблизно на такій же відстані, була ще одна, навіть більш відома мені станція Жмеринка, але мене непокоїла дорога. Бо та, що на Козятин, позначалася як шосе, до того ж виглядала прямішою, а та, що на Жмеринку, інколи переходила у пунктир, а це могло означати що завгодно, окрім доброї дороги.
Відчуття, що залізні двері нам відчинилися вдруге, а може, вони для нас і не зачинялися, з’явилося, коли увечері того ж дня ми з Віллі вже сиділи у купе фешенебельного поїзда… Правда, була одна ситуація, коли нас ледь не викрили. Це вже коли, позбувшись машини і зброї, окрім парабелума і ще двох рускіх пістолетів, які дісталися нам в останньому бою, ми тільки-но вийшли на довгий перон Козятинського вокзалу й одразу напоролися на військовий патруль.
Це був офіцер у капітанській, як і я, формі, і два ще зовсім молоденькі низькорослі солдатики із чорними погонами, судячи з усього танкісти, й червоними пов’язками вище ліктя. Офіцер якось дивно подивився і пройшов повз нас, звісно, козирнувши, як і ми, у відповідь; до цього козиряння ми були готові, але потім він вернувся. Він запитав російською, чи нема у нас закурити, звернувся начеб по-дружньому й водночас зберігаючи дистанцію.
– Не курю, – відповів я йому.
І додав у відповідь на його запитальний погляд, що «товаріщ лєйтєнант» також не курить. Віллі, що стояв до нього спиною, у цей час розвернувся, і, побачивши його безоке лице, той танкіст був дещо спантеличений.
– А что с глазом, товаріщ лєйтєнант?[38] – випалив він, мабуть, більше рефлексивно, бо ж не кожен танкіст, нехай навіть і капітан, наважиться ставити запитання енкаведешнику.
– Корея, – кинув я перше, що прийшло в голову.
– Корея, – повторив услід за мною Віллі, скопіювавши мою інтонацію.
– Развє наші там воєвалі?[39] – так само щиро здивувався танкіст.
– Сємечкі щолкалі[40], – відповів я йому тим же безтурботно-зверхнім тоном, яким, на мою думку, й мав би розмовляти фронтовик із тиловим щуром.
До капітана, мабуть, уже дійшло, що він трохи дивні питання ставить, і якось зовсім по-цивільному, кинувши нам: «До побачення», – він пішов наздоганяти своїх солдатиків, що чекали його біля входу у будівлю вокзалу. Перевіряти документи в
