Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
Сам не знаю, звідки тоді з’явилася у мене ця думка, і от я знову повторював її, начеб виправдовуючись.
– Мертвому все одно, – кинув Віллі.
Звично виплюнув він ці слова і знову став мені схожим на самого себе, на того, до якого я вже звик. І в душі я був з ним згоден. Та все ж він зачепив у мені якраз ту струнку, і я почав тоді у відповідь щось у тому дусі, мовляв, як же можна пробачати ворогові, коли він заліз у твою хату й наставив тобі до горла ножа. Спробуй пробач його, а чи вже сам проси пробачення? Але колишній піхотинець мовчав.
– Хоча декого з мертвих можна й пробачити, – доповнив я сам себе.
І з того, як колишній піхотинець тоді подивився на мене, я зрозумів, що він уже знає: я зараз буду згадувати сорок третій рік. А далі я й справді пригадав йому сорок третій рік, коли ми тут у лісі повернули назад до Крем’янця колону їхніх бронемашин… Я сказав, що вже не маю ані найменшого зла на тих німців, і навіть додав, що не маю зла і на того…гуєва, з яким недавно мав діло над потічком… І тепер я знову повторив собі подумки приблизно те саме, що сказав тоді одноокому баварцеві: «Якщо ти, Віллі, у чомусь і винен – то зовсім трохи, значно менше, ніж я, якщо думати про те, що нас чекає і що може чекати…» Не знаю чому, але мені було приємно повторити ці слова ще раз.
«А може, я вже того! І скоро сам стану, як той дідунь-петлюрівець?» – майнула ще тоді думка про ці розмови із самим собою, але я відігнав її геть. Вирішив, що це від перевтоми.
На краю березового гаю хотів було за звичкою перебігти смугу свіжої вирубки, що відділяла його від решти лісу, але вчасно згадав про рану. Я запитав себе: скільки можна бігати? Хоч і давно знав, що дурнішого питання на війні бути не може. А коли вийшов на вирубку й побрів між пеньками та купами галузяк, які місцями вже встигла обплести молода ожина, то почув кування зозулі, до того ж не одної, а відразу трьох. Неначе з трьох різних боків. Чи то було відлуння? Я так і не зрозумів і почав несміло рахувати. Один, два, три…
п’ять, десять… Подумав, що досить, і перестав. Аж злякався, як багато! А може, то не років, а лише годин?..
Нарешті я вирішив, що то зозулі, мабуть, комусь іншому кують – не мені, але, не втримавшись, знову почав рахувати: один, два, три… А може, я просто ще зарано здаюсь? І рідні зозулі, мовби на підтвердження цього, кували й кували, поки я переходив густою грабиною, що, власне, і була початком Чорного Лісу з цього, вікнинецького боку…
Восени у цій частині лісу рясно родили опеньки, а ранньої весни – проліски. Але тепер, серед літа, під ногами стелилися м’які мохи, папороть, перецвіла медунка і ще, здається, вовчі ягоди, а від темно-сірої кори грабів ліс і справді здавався чорним… І знову згадавши про Улю, я деякий час ні про що інше вже не міг думати. Про неї і сина. Яким він буде?
Рахуючи зозулине кування, я присів на купу галузяк, зняв свої шахтарські черевики і, так рахуючи, стулив повіки та непомітно для себе провалився у сон… А коли я прокинувся, то минуло не менше двох-трьох годин, а може, й більше. Це я побачив по сонцю, що вже сховалося за деревами. Але зозулі кували, як і раніше, і я подумав: як добре спати, коли нічого не сниться…
І ще я ясно уявив білявого хлопчика, схожого на мене самого у дитинстві, на нашому городі за садком… Низько літають ластівки, дзвони від церкви… Здається, з цією картинкою я й заснув і ось прокинувся, а вона все перед очима. Наче якийсь неясний спогад про самого себе чи, може, і найперший, відколи себе пам’ятаю… Моя сонливість, звісно, пояснювалася дикою, нелюдською втомою. І все мені щось заважало. Я вирішив, що цього разу – то ті чорноліські зозулі…
І у той момент, коли я, прокинувшись, ще напівлежав на купі галуззя, до мого вуха долинув постріл. Сухий і короткий пістолетний постріл. Мій натренований на війні слух не міг сплутати цього звуку з жодним іншим. До Ставок залишалося вже менше кілометра, і вітер був якраз звідти.
Я миттю схопився, зробив два кроки у напрямку Ставок, але пострілів більше не було. Десь застрекотала сорока, і це було все. Деякий час я напружено вглядався у мерехтіння видовжених вечірніх тіней у просвітах між грабами, аж поки не зрозумів, що стою босими ногами на мурашнику. Тоді я швидко взувся й, тримаючись краю лісу, пішов до Ставок.
Коли справа у тих просвітах почав проглядатися луг, а за ним уже стало видно і коноплі, й похилий дах старої клуні, то мимоволі перед очима постали картинки вчорашнього бою, кров знову вдарила мені в голову, хоч я й намагався діяти обдумано. В ту мить, як це часом траплялося й раніше, і мої власні руки, може, через важкий трофейний «пепеша», що відтягував їх до колін, здалися мені занадто довгими. І тоді, завмерши на краю лісу, я вже сам собі був схожий на колишнього піхотинця.
Вийди я на луг, відразу став би зручною мішенню. Отож довелося робити ще півкруга лісом, перш ніж наблизитися до греблі. Зупинившись на краю вільшаника, ще деякий час прислухався, а тоді, крадучись, рушив попід самою греблею. Я, як міг, старався не стати легкою здобиччю.
Не раз бачив, як уміли по-геройськи помирати наші хлопці, хоча й гинули часто ні за цапову душу, мав надію, що і в мене вийде не гірше. Про те, щоб не йти, то навіть і думки такої не виникало… Я ще з самого початку зняв автомат із запобіжника і вирішив: перша черга має бути максимально довгою.
Десь від середини греблі вже проглядався протилежний її край.
Повільно, намагаючись не хлюпнути, я переступив через струмок, що джеркотів з «монаха». Невже колишній піхотинець таки скористався своїм «останнім патроном»? Але ж я сам не радив йому попадати їм у руки ще раз. І все ж щось підказувало мені, що це не так. Дійти до краю греблі, а тоді буде видно… Далі, може, вже й не буде часу думати.
І хоча мочаром через
