Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
– Ми б їм помогли!.. – буркнув Андрійчуків. – Догнали б і ще раз помогли!
– Лишіть хоч по гранаті, – враз попросив той другий.
– Ну-ну! Дурні жертви нам ні до чого… І моя вам порада, я ж сам такий, як ви, колись у ліс прийшов: вертайтеся, хлопці, додому. І ще – поступіть десь вчитися. Ваш час ще прийде. А зараз, вибачайте, не до вас. Нас тут скоро також не буде. І ще… – Я оглянувся на колишнього піхотинця, але ніде його не побачив. – Про те, що тут були і що бачили, нікому.
– Ясне діло, могли й не казати… – відповіли в один голос.
– Ну, якщо ясне, то добре… Ви ж розумієте, що з вами зроблять, якщо дізнаються, що ви тут були. Так що забудьте.
– Дядьку Олексо, то ви останній з наших?..
– То як рахувати, останній? Може, я й перший! – спробував пожартувати.
– То що, будуть ще скидати? – тицьнув великим пальцем у небо той з Грабовських, вочевидь, мої слова хлопці потрактували по-своєму.
– Вертайтесь по домах і пам’ятайте, що я вам сказав.
– Можете повірити, ми нікому нічого не скажемо.
– Прощавайте, може, колись і побачимося. – Я по черзі потиснув хлопцям руки. Серце наповнилося ніжністю й щирою вдячністю до цих безвусих юнаків, ще дітей, які прийшли воювати за Україну. До горла підступив клубок, і я видихнув із себе:
– Слава Україні!
– Героям слава! – радісно, в один голос відповіли вони мені.
Звідкись з кущів з’явився колишній піхотинець, на ходу підняв і кинув на траву перед хлопцями їхні наплічники…
– Для чого ти все-таки стріляв? – звернувся я до нього, коли вони пішли.
– Думаєш як? Вони хотіли кулаки мені, – каліченою російською відповів Віллі.
– Видно, ти їх добре налякав своїм одним оком… А у нас чужих ніколи не любили! Бойові хлопці, тільки молоді ще дуже. Жаль буде, якщо їх…
– Я думав… Боявся, ти їм… – понуро кинув баварець.
– І що, вистрелити мені у спину?.. Пуф-пуф!.. Якби я ото до хлопців. І як ти міг таке подумати? Ти що?!.
– Я думав, досить уже нам когось потопити.
– А чого їх топити? То ж свої хлопці, малишня ще!.. І чого тобі то у голову бамкнуло. Ти мене здивував, чесне слово! Дуже ти мене здивував, Віллі, невже ти міг таке допустити? Досить потопити, досить потопити!.. – передражнював я колишнього піхотинця, але душа все одно зовсім не лежала на нього сердитися. – А мені у спину стріляв би?
– Не стріляв би, – несподівано українською відповів Віллі. – Я пішов, не бачити…
– Не хвилюйся, будемо жити! – підморгнув я йому.
Цієї миті з-за кущів почувся хрускіт ломаччя: той Андрійчуків хлопець вернувся.
Віллі аж якось пригнувся з несподіванки, і я бачив, як він, вглядаючись своїм єдиним оком у зарості чортового базнику позаду юнака, поклав руку на парабелум. Але хлопець нас відразу заспокоїв, що нічого не сталося, а він вернувся, щоб попередити про свого молодшого брата Петрика. Бо хоч вони з Довгим і надурили його, мовляв, пішли у Кіптиху, але малий, якщо там їх не знайде, то й сюди може прибігти, бо про руску машину він знає.
Звичайно, то була неприємна новина. Мати діло з дітлашнею – тільки цього бракувало. А повагавшись, хлопець додав, що вони допомагатимуть моїй матері.
– Дров теперки наколемо, а восени карчохи поможемо викопати, – поділився він планами.
– За карчохи дякую, але дивіться…
– Не переживайте, дядьку, ми придумаємо, як помогти.
– От так-то! Ти все зрозумів? – звернувся я до колишнього піхотинця, коли хлопчина пішов.
– Й-а! – відповів Віллі. – Слава Украйні! – додав він не без пафосу.
Коли Андрійчуків хлопець знову зник за кущами, я зачекав хвилин п’ять, а тоді ступив у ліс слідом.
– Подивлюсь, чи вони пішли, – кинув я начеб сам до себе.
Молода кров зухвала, і хлопці й справді могли знову залягти де-небудь за деревом, щоб попідглядати за нами. Так крок за кроком я пройшов більше кілометра. На війні, як ніде, доводиться без кінця ходити. От і знову мусив іти аж за вододіл, поки побачив силуети юнаків уже на виході з великої прямокутної галявини, де колись був панський розсадник, і лише тоді почав вертатися. Виходило, що то була остання, ніби прощальна, прогулянка нашим лісом.
15. Нічний рейд і подвійний поворотЯк і раніше, з-під ніг з шумом вилітали лісові дрозди, а хрускіт під підошвою свідчив про ненароком роздушених слимаків. В одному місці натрапив на суничну галявинку й зупинився надовше. Пахло дощем і комарами, а невдовзі один з них нагадав про себе у мене на щоці, довелося самому собі дати ляпаса.
Посилився вітер, і він усе дужчав. Ліс поступово наповнився характерним скреготом від тертя гілок й порипування стовбурів. У верховітті кричали стривожені птахи, а всі просвіти вгорі знову заповнились низькими темно-сірими хмарами, що сунули з північного заходу.
Не хотілося бачити у цьому щось зловісне. А потім я подумав, що це самі природні сили спонукають нас забиратися з лісу. Відтак ледь не наступив на «бабку» – правдивого підберезника з тугенькою рудуватою зверху шапкою на досить високій, хоч і скривленій, ніжці. Він виріс між двома грабами, але неподалік таки була береза. Давно я вже не бачив таких гарних грибів.
Вирішив показати свою знахідку колишньому піхотинцеві й обережно, аби не пошкодити грибниці, викрутив ніжку з моху… Втім, баварець на «бабку» відреагував досить прохолодно. Він нагадав, що й мені вже пора переодягатися в руску уніформу, й продемонстрував жестом, провівши долонею по щоці, що поки я ходив, він сам уже встиг поголитися.
Віллі сказав, що з лісу нам треба виїхати завидна, подолавши хоча б ті місця на греблі й далі, де все у ямах, а водій з нього далеко не ас. Я не заперечував. І скоро ми почали звільняти «віліса» від гілля.
Коли з неба долинув гуркіт, то у першу мить я сприйняв це як відлуння далекого грому. Але, побачивши стривожене око колишнього піхотинця, і сам зрозумів, що це не грім.
– Рускій аірплан, – сказав Віллі.
І я зрозумів, що, звичайно, їм найкраще вистежувати нас із неба. Проте низькі хмари над лісом зводили
