Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
Перебігши від стодоли у кінець саду й знову упавши за межею, я зрозумів: поки що мене ніхто не доганяє. Тільки собаки на всьому присілку гавкали й кудкудакали переполохані кури, і ще – пісенька з патефона.
Враз долинув жіночий лемент. Той лемент разом з гавкотом, кудкудаканням і рипучим голосом із патефона, якого, вочевидь, уже не було кому зупинити, супроводжували мене ще метрів триста, поки я відбігав від саду молодим сосняком.
Давно я вже так хутко не бігав, незважаючи на рану й біль у нозі. Отож мені це все-таки вдалося – віддати за всіх і при тому не наскочити на кулю. Хоча, якщо спробують, то ще можуть догнати й добити, невідомо ж скільки їх там, тих стрибків, може назбиратися?..
І лише по той бік горба, десь уже на півдорозі між присілком і лісом, я нарешті зупинився віддихатися. Але тут мене чекала несподіванка. Між молодими соснами, що більше нагадували кущі, я помітив бік гливої корівчини.
Судячи з широко розставлених і закручених – один вгору, інший вниз – рогів, корова вже була немолода, як, зрештою, і її пастух… Тільки-но я подумав, що біля корови мусить бути пастух, як побачив і дідуня. Він стояв збоку згорблено зіпершись обома руками на криву саморобну палицю.
Коли наші погляди зустрілися, дідунь зняв з голови засмальцьованого картузика, як мені здалося, дещо затісного на його велику сиву голову, а потім одягнув його назад, продовжуючи буравити мене поглядом. У цьому погляді не було страху, тільки подив і, може, ще трохи невдоволення.
– Тс-с! Ціхо, діду! – приклав я вказівного пальця до губ і деякий час мовчки відхекувався, а потім запитав, чи нема у нього води, мовляв, пити дуже хочеться.
Замість відповіді дідунь відірвав від кривулі одну руку, різко підкинув її до картузика і на якусь мить затримав біля скроні з двома відстовбурченими вгору пальцями, наче б віддаючи мені честь на польський манір, але враз так само несподівано перехрестився. І тоді я вперше запідозрив, що у діда не все добре з головою. Але коли він запитав, чи ще багато нас тут таких, я подумав, що, можливо, й помиляюся.
– Яких таких? – уточнив я.
– Дивлюся, а звідки ти такий герой взявся? – натомість він також поставив своє питання інакше.
Я зрозумів, що води від діда не дочекаюся, і тоді поцікавився, чи багато у селі стрибків.
– А хіба ти не стрибок? – видно, дід і сам був більше налаштований на запитання, ніж на відповіді.
І тоді я сказав, що поговорив би з ним ще трохи, але нема часу. Я оглянувся на село, тоді на дорогу, що проглядалася у долині за вербами по той бік річки, але нікого там не побачив.
– Я ще з тамтої війни, з першої, як виліз із царського окопу, то пішов додому, до баби, – начеб сам до себе продовжував розмову дід. – А Петрик з Борщівки пішов до Петлюри, то він перший у Борщівці на краю старого цвинтаря лежить! – потряс до неба кривулею дід, а коли він опустив палку, то знову зіперся на неї обома руками й завмер у тій самій позі, в якій я його тут і застав.
– Го-го! Го-го!.. – враз різко замахнувся він кривулею на сороку, що сіла оддалік на вершечок сосонки, і навіть корова, яка з хрускотом уминала високу соковиту траву, підвела голову.
На мене дід, здавалося, вже не звертав найменшої уваги. Аж раптом знову:
– З двома гиржавими патронами хтіли України? – звертався дід ніби до самого себе, знову потряс кривулею, ще раз перехрестився.
Напевне, він таки прийняв мене за стрибка, подумав я, рушаючи повз корову далі. Але відійшовши з десять кроків, я й собі, повернувшись, як учила мене мати, обличчям на схід сонця, нишком перехрестився. А коли дід і його корова сховалися у сосняку, я знову повернув на північ, в обхід горба.
Втім, я чув, що ті істрєбітєльні батальйони, в які насильно зганяли місцевих хлопців, уже кілька років як розпустили. Ми з ними мало стикалися, хоч гарнізонники їх нерідко пускали у ліс поперед себе. Брат тоді ще розказував, що одного разу у Кіптисі стрибки натрапили на нашу стежу. І от така розмова:
– Ти хто?
– Іван, а ти?
– А я Петро. А ти не Тодорка, того, що на болоті?
– Тодорка.
– А хто з тобою?
– Антін із Загориня.
– То давайте, хлопці, ружа, і можете йти додому…
– Ружа не дамо. Хіба патрони, бо за ружа нас савіти розстріляють…
От і такі бували стрибки, звичайно, зброю їм залишали, а ті потім лише постріляють трохи, щоб набої списати, та й виходять з лісу. Хоча траплялися й інші випадки, бували такі, що старалися вислужитися перед окупантами.
Згадавши брата, пригадалися й Улині слова про те, що тепер із вусами я й сам став схожим на Шульгу. Востаннє ми з братом удвох брели цими виярками похмурого березневого ранку років із сім тому…
Багато чого вже стерлося у пам’яті, але й досі пригадую його добродушні кпини з мого юначого максималізму, згоду посидіти в українській в’язниці, лише б Україна стала самостійною… А ще він завжди, наче мимохідь оглядаючи місцевість, визначав позицію для оборони, вибираючи місце і для кулемета, і для прикриття флангів, і для відходу… І на цьому горбаці перед лісом він також намітив тоді місце для кулеметного гнізда.
А одного разу взимку сорок четвертого, з наближенням фронту рускі кинули сюди, у німецькі тили, червону партизанку Фйодорова, то вони пішли не на німців, а на нас у шумські ліси, тоді Василь сам залишився прикривати нашу боївку Коли мені про це сказали, ми вже відірвалися кілометрів на три, і все ж я вирішив повернутися, хоч би там що. Проте на півдорозі я зустрів брата.
– Бачиш, Олесику – Василь називав мене інколи по-маминому – як багато залежить від доброї позиції, – перше, що почув я тоді від брата, який брів засніженим полем мені назустріч втомлений, але веселий.
Він відразу ж почав розповідати, як завдяки добрій позиції йому вдалося відбитися, а я був просто щасливим, що бачу його живим. Виявилося, залишивши на снігу з десяток нерухомих тіл, ті фйодоровці, переодягнуті енкаведисти, зробили ноги.
– Зліва ріка і лід тонкий!.. І обійти мене вони ніяк не могли! – не вгавав Василь, а я був дуже радий, що все ось так щасливо для нас закінчилося, бо ж ще недавно думав, що той день стане останнім.
І
