Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
Проте коли я нарешті зміг її побачити, вона, тільки-но поминувши джерела, якраз почала слизькатись, випихаючи під горбаку ровера, то відразу ж і окликнув, щоб зачекала. Я сказав, що проведу її трохи. Вона мовчки віддала мені в руки ровера, але за кілька кроків зауважила, що далі вододілу мені йти не варто, мовляв, можемо наткнутися на когось із сільських.
– Далі й не піду, – погодився я, але все ж за вододілом ми пройшли ще два рази стільки.
Дійшли аж до старого дуба, за яким між деревами вже проглядалася ще з дитинства пам’ятна галявина Позіхайло. Уля говорила про останні інститутські іспити, про своє направлення у школу, в село Гриньки, – це на самій межі біля колишнього польсько-савітського кордону.
Казала, що вже навідувалася туди на оглядини і що їй там навіть квартиру підшукали, та й що директор нічогенький…
– А ото ж навесні почали і в нашому селі школу будувати, ти що, не чув? Буде десятирічка, то, може, й мені вже тут місце буде.
– Чому ж? Чув… Тільки чого вони там вчити будуть?.. Але хай будують, із собою не заберуть… Люблю новобудови. Я навіть уночі ходив дивитися, то зразу коло старої школи… Там, де наших хлопців помордованих на сніг викидали…
– З того кар’єру, що на Поповій Горі, камінь возять, – мовби не чуючи мене, продовжила Уля, але враз осіклася. – А хто тобі про хлопців розказував, мати? Тебе ж тоді вже не було тут?
– Так, мати.
– Але твоя мати не бачила, а я бачила… Їх не там, їх коло Мошкової корчми порізаних-побитих з воза поскидали, а то – через дорогу від школи… Але там наших не було, бо нас погнали дивитися. Чула потім, що то були юськовецькі хлопці, а один ніби аж з Ямполя…
– А корчма що, справді згоріла?
– Горіла. Та погасили… То тепер її на школу розібрали. А на її місці буде клуб. Кажуть, на той рік школу закінчать, але ж і до Гриньків недалеко, а поки сюди перейду, батьки самі побудуть.
Коли вона почала про те, що батьки тепер залишаться самі, я запитав про її молодшу сестру.
– А де ж Мавка? – згадав я Мотрине псевдо. – Щось і моя мати не згадувала про неї…
– Мотря? Вона вже давно не Мавка. Та й не Мотря вона вже, а Марта… – зупинилася Уля, сторожко зиркаючи вздовж стежки, начеб нас хтось міг підслухати, але я й сам тримав у полі зору весь простір, аж до Позіхайла.
Ще вологий після дощу ліс мерехтів тінями і, здавалося, був по вінця наповнений пташиним щебетом, незліченними лісовими звуками. Ми зійшли зі стежки і тепер, якби хтось на ній з’явився, помітили б його завчасно. А коли сонце ненадовго ховалося, зникали тіні й у лісі ставало похмуро, то пташки й собі притихали. Тоді віддалений гавкіт і кукурікання, що долинали від села аж сюди, нагадували, що у долині за Позіхайлом уже починаються перші хати.
– Мавка вийшла за уполномоченого і виїхала. Був тут один, уже років зо три, як вона переїхала з ним на Закарпаття, – знизавши плечима, продовжила Уля. – Його перевели туди по службі… А там її називають Мартою. Там для них так звичніше. Вже краще Марта, ніж Матрьона, скажи? Як той Ніколай її часом кликав.
– Що за Ніколай?
– Та ж той, уполномочений. Присланий. Заготівлями займався, ну й податками… Кожна ж яблунька у садку батьком Сталіним оподаткована. Його звати Ніколай, нічого так, видний…
– Ніколай: ні кола, ні двора – перекладається, знаєш?..
– Він ще й свинячі шкури приймав, – вдала, що не зрозуміла моєї іронії, Уля. – Дядько, якщо коле кабана, то шкуру від нього мусить здавати державі, чув таке?.. А Мотря його, можна сказати, й урятувала… За ним уже наші хлопці полювали.
– Що за хлопці?
– Не знаю. І за хлопцями полювали, а хлопці за ним полювали… То сестра його і вмовила, щоб десь в інше місце попросився перевестись.
– То тепер, виходить, маєш родича уполномоченого?
– Виходить, що так. Зараз вони у самому місті, в Ужгороді. Мотря в обкомівській їдальні робить… – уже начеб хвалилася Уля. – І тепер вона Марта.
– Що ж, дівчата ви, я бачу, справні. Що ти, що Мавка… Ти ж он в агентки не наші записалася, а Мавка тепер буфетниця наркомівська…
– Обкомівська.
– Я і кажу. Ми якраз туди, на Карпати, й пробиватися будемо. То, може, хоч пообідаємо у наркомівській їдальні?..
– Перестань! – Уля аж зблідла після цих моїх слів.
Вона вхопила мене однією рукою за лікоть, а іншою взяла за дуло трофейного «пепеша», почала трясти й зашипіла благально, начеб по-змовницькому:
– Не роби цього, чуєш! Погубиш і себе, і її, і всіх нас!..
– Заспокойся, я поки що нікуди не їду, я ще не вийшов з цього лісу, – відповів я, проте мене різонув цей її благальний тон, мовби ми вже стали такими чужими, що мене треба було просити і вмовляти.
– Кохайтеся, чорнобриві, тане з москалями!.. Пам’ятаєш Шевченкове?
– А ти б хотів, щоб нас повбивали? – огризнулася Уля. – А той Ніколай – непоганий чоловік.
– Тепер тобі треба виходити за енкаведиста, – буркнув я, забравши її руку з дірявистого дула «пепеша», проте не випускаючи із своєї долоні.
Але ці мої слова її розсмішили.
– Ти що, сплюнь три рази! – тупнула вона ногою.
– Слухай, а може, тебе розстріляти як зрадницю? – сказав я, пригортаючи її до себе.
– А ти спробуй, – відповіла вона і дивилася на мене впритул, знизу вгору, і мені паморочилося в голові від того її погляду.
Серце знову наповнилося ніжністю, давно забутим почуттям.
Відчуваючи приємне тепло дівочої руки у своїй руці, я нахилився й поцілував її в уста. Вона відповіла поцілунком, і я подумав, що, може, саме за цим і йшов за нею аж сюди. Я відчував її дихання у себе на плечі й навіть перестав думати, що це, можливо, наша остання зустріч і що мені вже час вертатися.
Уля пригорнулася до мене міцніше, а тоді враз відсахнулася, відступила на крок й поманила за собою в глиб лісу. У видолинку, збоку від Позіхайла, були густі зарості папороті, вона розстелила на землі рядно, а тоді допомогла мені роздягнутися… У наших головах кілька листків папороті приклалось горілиць, і червона цвіль її
