Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський

Мокра трава й для мене стала ковзанкою. Уже вирвавшись з конопель на чистий луг, я раз по раз слизькався, а останні кілька метрів до дівчини таки проїхав на спині. Стригнуло болем у рані, годі було відразу й підвестися. У такій позі й застала мене Уля. Кинувши ровера, швидко збігла з горба, і вже вона мені допомагала підвестися. І хоч сама була як хлющ й у болоті, але не стримувала сміху з моєї безпорадності, поки не побачила крові у мене на холоші, що знову виступила.

– Що з ногою? – у першу мить якось аж відсахнулася. – Щось сталося? – мружачись від дощу злякано зиркала на мене.

Але очі її все одно випромінювали тепло. З рум’яними щоками, з прилиплими до чола русявими кучерями, що вибилися з-під туго зав’язаної хустки, вона була чудовою!

– Та так, за присторч зачепився, – сказав я, і вона допомогла мені підвестися.

Ми вернулися до ровера, я підняв його й, шкутильгаючи, попхав через коноплі до клуні. Але невдовзі колеса залипли настільки, що перестали крутитися, то довелося повісити рамою на плече і нести.

То був наш старий, ще з дитинства знайомий мені ровер, і належав він моєму старшому братові. Колись, ще за Польщі, його виміняли на базарі у Вишнівці за дві копи яєць і півпуда масла. Мати казала, що вже давно переставила його через перелаз сусідові – дядькові Степанові, Улиному татові.

– Підвода з Крем’янця трапилася… Екзамен аж за три дні, то вже буде останній. Я й книжку прихопила. Будемо разом вчитися… – щебетала дівчина і знову все більше ставала схожою на ту Ластівку, яку я пам’ятав.

– А як ти знала, що я?..

– Що ти тут? А ти ж сам мені казав про клуню у Чорному Лісі, де ти днюєш після наших ночей. А вона ж тут одна.

– І що там у селі?

– Бачила твою матір здалеку, через перелаз, вона курчат годувала.

– А гарнізону не бачила?..

– Який гарнізон? Вони давно вже тут не тлумляться… – почала було Уля, та враз осіклась. – Стій, але ж у тебе рана, звідки? – І допомагаючи мені у тій хвилі зняти з плеча ровера, дівчина спересердя аж рвонула його до себе.

Але замість відповіді я ще раз запитав, чи не впало їй в око щось підозріле? І отримавши заперечну відповідь, уже коли затягнув ровера в клуню й розвісив на ньому Улине мокре рядно, а ми присіли на сіно, я у кількох словах, свідомо упускаючи деякі деталі, розповів їй про все, що тут відбулося. Відтак, мусив ще раз розбинтовувати ногу. Уля уважно слухала мене, і лише з того, як тремтіли її пальці, коли вона мазала йодом з трофейної аптечки краї рани, було помітно, що мої слова подіяли на неї.

Тоді я зізнався їй, що нині й сам планував до неї у Крем’янець на трофейному «вілісі», і це її налякало ще більше. Але коли я сказав, що у будь-яку мить може початися облава і що їй треба зараз же йти назад у село та негайно повертатися до міста, вона заперечливо захитала головою.

– А можна я побуду, хоч поки дощ перестане? – знизала плечима Уля. – Що вже тепер?.. – Вона розв’язала й скинула з голови мокру хустину.

Здається, цієї миті ми обоє подумали про одне і те ж: що це може бути наша остання зустріч. Щоб обірвати німу паузу, що враз повисла, я перевів погляд на підручник з політекономії, якого Уля, ще як ми тільки зайшли у клуню, витягла з-за пазухи й кинула на сіно позад мене.

– Сказала вдома, що провідаю Гальку. Вона з вікнинецьких хуторів і вчиться зі мною. Хворіє зараз… Для того я й книжку прихопила. Думала, скажу, дощ пішов, у лісі пересиділа та й вернулась. Бо куди вже їхати?.. А я і їсти принесла. Бач, була б забула… – кинулася вона до ровера, де позад сідла був прив’язаний невеликий вузлик.

Я відповів, що не голодний. Як виявилося, у вузлику було дві скибки житнього хліба, два шматочки сала і навіть дві картоплини. Правда, хліб трохи розмок.

– До сала ще б цибулі, – сказав я і аж тоді зрозумів, що бовкнув трохи не те, і посміхнувся ніяково.

Уля й собі посміхнулась. Деякий час ми мовчки їли й слухали шелестіння дощу по даху й коноплях. Звичайно, вона думала про те, що тепер буде з нами, і я також про це думав.

– А може, й мені записатися до колгоспи? – підморгнув я їй, і це виглядало як ще одна спроба розрядити напружену мовчанку.

Але в очах дівчини, ще мить тому готових наповнитися слізьми, враз спалахнула іскорка, вона посміхнулася.

– Боюся, тебе туди не запишуть.

– Що ж, тоді залишається тільки лісником… – посміхнувся я їй у відповідь. – Хіба в лісники?

– Ти вже й так Лісовий, – нагадала моє псевдо Уля. – Куди ще далі?

– Думаю, довго бути Лісовим вони мені тепер не дадуть, тут уже не дадуть… – Я подивився на трофейний «пепеша» у кутку. – Може б, ти йшла, у дощ якраз непогано, я проведу…

– Ти що, не хочеш, аби я ще трохи побула? – перехопила вона мій погляд, нагнулася й підняла автомат. – У-у, важкий!

– Постав його, будь ласка.

– Гадаєш, я не вмію стріляти?

– Гадаю, що тобі того робити не варто.

– Дозволь мені самій вирішувати, що варто, а що ні, – хмикнула Уля, але все ж поставила зброю до стіни.

Тоді вона дістала з книжки гребінця, що слугував закладкою, й почала розчісуватися і посміхалася мені начеб винувато, коли не могла з першого разу роздерти косми. А потім почала викручувати, збираючи у жменю, краї спідниці і, нарешті, попросила мене заплющити очі.

– Ото вже буде радянських вчительок, – кинув я, заплющивши очі й намагаючись надати своєму голосу іронічної тональності, але вийшло якось дуже сумно, а я ще візьми й додай: – Будете читати рускі газети й водити дітей під їхні дурні марші?..

– Може, я зараз і нікуди не піду. Бо й сама не хочу… Невже я гірша за німаку? І де ти його виґрабав?

– То не той німець, що ти думаєш…

– Після того, як тих з гарнізону постріляли, що тепер казати? Де ти його взяв, того німця?

– Він баварець, а то є трохи різниці. І він якраз до стріляння не