Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський

Поки я оглядав й перемотував власну рану, Віллі підтягнув тіло до берега. Потім ненадовго пропав й повернувся з двома брилами ракушняку під пахвами. Мабуть, бігав за ними назад аж у глиняник.

Спочатку він хотів прив’язати обидві, але не вистачило шнура, якого він перед тим обмотав довкруг живота утопленика. Тоді, зваживши брили руками, вибрав важчу. А коли вже прив’язав, то, спихаючи її ногою у воду, обвалив ще трохи берега і ледь сам не шубовснув. Слідом за каменем у воді зникла й дупа утопленика. На поверхні залишилося лише лайно.

Кров і лайно – саме з цим найчастіше і доводиться мати справу на війні. Правда, потім про це найменше хочеться згадувати. І гіркий смак поту, що не висихає, – це також лише як шлях до того, що буде потім, до крові і лайна. Але після перших, найбільш болісних вражень потім до всього цього просто звикаєш.

Схожі думки крутилися в моїй голові, коли ми верталися до Ставок. Перебігаючи відкриту ділянку, я знову тамував біль у стегні й думав, що ця клята рана мені ще вилізе боком. Якби хоч два-три дні не порухатися, вона б достатньо загоїлась. Але на відлежування у мене не було навіть і півдня.

Коли увійшли в ліс, то пригальмували темп і далі йшли, ледь тягнучи ноги. Убезпечивши себе від утікача, ми знову вернулися до того, з чого почали. Мабуть, правий був Віллі, щонайкращим виходом було дочекатися темряви й ушиватися звідси куди подалі. Але я ще мав навідатися до матері, і хотілося ще хоч раз на прощання побачитися з Улею.

І якщо похід у село можна було зробити без великого ризику, то поїздка на трофейному «вілісі» до Крем’янця з однооким німцем-водієм, нехай навіть і у формі савітських офіцерів і з чужими документами, виглядала авантюрою. Стримуючи себе, я вже начеб змирився, що цього робити не варто, але в уяві знову й знову нісся нічною дорогою назустріч вітру…

У той момент дві сили боролися в мені. І так виглядало, що за тих обставин вони були протилежними: бажання вижити і кохання до дівчини. І важко знайти в людини два сильніші почуття. Я не хотів залишати Уляну, ще бодай раз не побачивши її. Хоча й розумів, що тим самим можу згубити і її, і себе. І все ж я, мабуть, надто сильно кохав, аби довіритись розуму.

– Старий я вже лісами бігати!.. – кинув Віллі, відхекуючись, коли ми присіли на поваленому сухостої перепочити.

– Не прибідняйся, тебе ще не так просто й догнати! – поплескав я його по плечу, хотів було додати ще щось підбадьорююче, але нічого більше не придумав.

Віллі, безперечно, відчував мій настрій. Обігнавши мене на підйомі горба, коли ми заглибилися у стару вирубку, де вже піднімався молодий ліс, він ішов стежкою попереду й старанно притримував гілки, аби яка здурна не цвьохнула мене по лиці. І я знову тепло подумав про колишнього піхотинця, як я вже звик називати його про себе. Цього ще не старого, лише трохи за сорок, але вже добряче пожованого життям чоловіка, з довгими руками й одним оком, який понад усе хоче вернутися з війни додому. Де його, мабуть, ніхто вже й не чекає. Старі батьки, невідомо, що з ними, а дружина, за його словами, і до війни його не дуже любила. А дітей у них не було.

І от, добровільно визнавши мою зверхність, божу війську, навіть такому мізерному, як наше, не може бути двох командирів, він тепер цілком залежав від моїх рішень. На тому боці, за Карпатами, якщо пощастить туди дістатися, я сам передам йому командування. Правда, Віллі про це ще не знає.

До Ставок ми дійшли без пригод, ні на кого з місцевих не напоровшись. Уже перед самим закиданим гілками «вілісом» сполохали руду лисицю. Я побачив тільки її хвоста і все ж мотнув плечем, скидаючи трофейного «пепеша» – це вже на рівні рефлексу… А коли згодом Віллі знову почав виставляти на капот ті банки тушонки й ту, запечену над жаром, загорнуту у шмату рибу яку ми не доїли в обід, було зрозуміло, що саме занюхала лисиця.

Із провіантом колишній піхотинець витяг і відставив у траву недопитий бутлик з горілкою. Тоді мені знову це здалося цілком доречним, і я попросив його дістати ще й кварту.

Я хлюпнув півкварти і спершу простягнув баварцеві. Він буркнув щось під ніс, але не відмовився. Пізніше, під рибу і м’ясо, я ще кілька разів перехиляв бутлика над квартою, і горілка додала мені рішучості. І коли я знову почав про нічну поїздку до Крем’янця на побачення з дівчиною, то Віллі вже наче й не заперечував.

Але переді мною було понуре, втомлене обличчя мого друга, і я вирішив поки що не продовжувати цієї теми. Тим більше що горілка не так збадьорила, як розморила. Недоспана ніч давалася взнаки.

Сонце вже скотилося до заходу і стояло над верхівками старих сосен по той бік Ставок. З вільшаника, із-за дамби, долинали крики болотяних птахів і було чути, як у воді раз по раз кидається недоглушена гарнізонниками риба. Ми все ще залишалися в обіймах лісу, і ці рідні, знайомі з дитинства місця додавали сили й упевненості, і, звичайно, не хотілося й думати, що кожної миті на нас може початися полювання.

Тим часом Шуберт встиг поголитися, переодягнутися у савітську військову уніформу, що вже висохла, й, опустивши сидушку розсістися у «вілісі». Якби колишньому піхотинцеві ще друге око й хоч би на тиждень офіцерський сухпайок, то йому б ціни не було!..

Але мене хилило до сну і я вирішив знехтувати забобоном – не спати на захід сонця – й, залишивши Віллі у машині, поплівся у свою клуню.

Якби облава почалася у цю мить, вони б взяли нас тепленькими… З дверей клуні, з горба, я ще деякий час оглядав долину.

Про те, що тут раніше відбувся бій, нагадували хіба свіжі гільзи, які я, втім, старанно визбирав, і дві «льожки»-вм’ятини та вим’яті смуги у коноплях, у тих місцях, де ми тягли тіла гарнізонників… Але мої повіки ставали все важчими, а ноги начеб ватяними. Ще встиг запам’ятати велику рибину, що кинулася неподалік того місця, де рвалися у воді гранати.

Прокинувся я від холодриги, а коли розплющив очі, навкруги була темрява. Я