Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
Віллі я застав там, де й залишив, у машині. Колишній піхотинець був свіжий і підтягнутий, ніби й не спав. Чому він тоді не розбудив мене? Уночі ми ж повинні були виїхати? Чи, може, він боявся, що я наполягатиму на нічному рейді до Крем’янця?.. Я пройшов повз машину до «монаха» і трохи промив очі.
– Йду до села, до світанку вернуся, – сказав я і рушив у нічний ліс в надії за горбом вийти на прямішу дорогу, але за хвилину Віллі наздогнав мене і сказав, що йде зі мною.
У нього з рота несло так само, як і з мого, і я порадив йому пожувати трави, аби перебити запах перегару. Не хотілося засмучувати матір. Аж враз через кілька кроків він захарчав, як кіт, і став голосно плюватися.
– Ти, курво німецька, мало того, що напоїв мене, що стріляти не вмієш і тікають від тебе всі кому не лінь, то ще й кропиву від трави не відрізниш…
– Болшой дупа так думати, – буркнув Шуберт, усе ще відпльовуючись.
– І для чого ти витягнув того бутля?
– Бут?.. Бутль?.. – наче передражнюючи, пробував повторити за мною Віллі.
– Ти просто не хотів, щоб ми їхали! Кайзер ти недобитий! – продовжував я шпетити колишнього піхотинця, хоч і розумів, що тільки зганяю на ньому злість.
– Кайзер капут! – кинув він, усе ще відпльовуючись.
У темряві я не бачив його обличчя, але з інтонації вловив, здається, навіть якусь нотку іронії.
І ще, з кожним кроком я все більше відчував, що вибрана мною пара чобіт, із тих, що ми познімали з убитих рускіх, виявилася дещо затісною. Треб’ло спробувати інші, але вертатися не хотілося, і я вирішив, що до села, туди й назад, якось уже дійду і в цих. А коли ми нарешті вийшли на лісову дорогу, яка в темряві ледь вгадувалась, то треба було квапитися, до світанку залишалося не так уже й багато часу.
– Якщо вони й почнуть, то почнуть із Кіптихи, – сказав я начеб сам до себе. – Раніше вони починали саме звідти. Ну, або ще з крем’янецького шляху. Якщо зі шляху, тоді нам гаплик! Але звідти раз починали й ваші…
Віллі, здавалося, залишив мої слова без уваги. Ми якраз наближалися до шляху, і вже не вперше, мабуть, усе ще зі злості я знову нагадав йому, як на Великдень, у сорок третьому, у цьому видолинку ми дали перцю його колєґам. Тоді колишній піхотинець врешті-решт огризнувся, мовляв, чого я тепер боюся облави рускіх, коли тоді побив цілу колону німців? І ще Віллі запитав так само каліченою російською, чи й справді я отримую задоволення, розповідаючи йому про це.
– З ким тут побалакаєш, коли кругом одні окупанти!.. – спромігся я на якусь іронію, ковзнувши поглядом по лейтенантських погонах на худих плечах Віллі.
Після сну я все ще почувався кепсько.
– А тепер я ще й у твоїй банді!.. – смикнув плечима колишній піхотинець, не оглядаючись, начеб я кольнув його багнетом між лопатки.
– І то також правда, – погодився я, безглуздо було гиркатися далі.
– Болшой дупа так думати…
– А тобі треба хоч трохи вивчити українську, – на рові перед дорогою, вийшовши з вузької стежки, зміг я нарешті порівнятися з Віллі.
– Но! Я знаю! – сказав він, вдивляючись у клапті туману, що піднімалися з виярка перед селом. – О, дай Боже на здоров’я, німецька курва!..
Ми вийшли з лісу й, пройшовши насипом ще метрів сто, поки поминули той виярок, а тоді перебігли дорогу й клином лісу вибрели поза людські городи, аби найкоротшим шляхом дістатися до нашого обійстя. Роси на межі було мало, і ще я помітив, що зірки тільки де-не-де блимали у просвітах між хмарами.
Я неголосно постукав у шибку. Мати майже відразу, не питаючи хто, відчинила. Начеб і не спала. Мене вона завжди впізнавала по стукові…
– Бачите, мамо, так і не дочекався я молодих карчох[24], – сказав я, виносячи у темряві з комори дві заздалегідь наготовані торби з пришитими ременями з кінської збруї, щоб було як нести за плечима.
– То, може, я піду попробую надерти? Може, вже яких назбираю?.. – Мама й так була худенька, невисока, а за останні тижні висохла, здається, ще більше.
– Та ні, мамо, куди ви серед ночі? То я так…
– Що ж, хай Бог тебе береже, сину… Якби знала, хліба б свіжого на дорогу напекла.
– Дякую вам за сухарі, а хліб все одно довго свіжим не буде, – заспокоював я маму.
Вийшовши у садок, я тричі крикнув совою. Небо на сході помітно зблідло, надворі починало сіріти… Віллі відповів мені, як умів. Ще раніше я показував йому, як це робиться. Майже кожен наш стрілець для умовного сигналу умів імітувати якогось птаха чи звіра. Я собі вибрав сову. І колишній піхотинець також непогано імітував нічного птаха, правда, гортанне «У ху-гу!» в його сови виходило якесь начеб нетутешнє, але що вже тут вдієш?
Наші «сови» розбудили сусідського собаку, і Віллі довелося ще трохи зачекати в кінці саду, поки той заспокоївся. А коли ми вернулися в хату і мати, прикриваючи хусткою рота, знову почала тихо приповідати, що нема її синам місця на рідній землі, за мною із сінок якраз зайшов німець, і його єдине око й собі почало часто кліпати, поки звідти не викотилася велика сльоза. Я не чекав від нього такої сентиментальності, та й не час було розкисати… Завдавши колишньому піхотинцеві легшу торбину, я й собі намірився виходити з хати.
– А я собі думала, що ти мені їх ще й викопати поможеш, – зітхала мати, і я навіть не відразу здогадався, що вона має на увазі картоплю.
– Як тоді Максим Струмінський з Матвієвець, ти ж чула. Пішов батькам помогти карчохи копати… То його на городі стрибки окружили, але підлізти боялись… Та він їм так і не дався, підірвав себе…
– Ой, сину, Господь з тобою!..
– А вчора тут, у селі, нічого не чули?
– Та я нікуди і не ходила… А що?
– Ми вчора на Ставках офіцерів з гарнізону постріляли, – вирішив я попередити матір.
– Ой, Господи! – зойкнула мати. – Тепер вони, Олесику сказяться!..
– Якби не ми їх, то вони б нас, мамо. Поховайте, що маєте. Бо як прийде гарнізон з облавою, то всіх будуть трусити. І ту газету спаліть.
– Яку газету?
– «Ілюстрований журнал для
