Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
– Чеши відразу на Чорний Ліс, на Ставки. Всі там, – начеб читаючи мої думки, продовжив Тимко. – Зранку була ваша зв’язкова з ґрипсом, Морозенко просив на випадок чого й вас прикрити, що я й зробив, так і передай, – блиснув він очима у тьмяному світлі лямпи.
– А що за зв’язкова? – не втримав я в собі запитання.
– Молоденька, та ще й гарна, – підморгнув мені Тимко. – А що, твоя?
І я зрозумів, що бовкнув зайве, і відразу ж спробував перевести розмову на інше, але для Яворенка, старшого за мене, як і брат, років на шість, це стало приводом для поблажливих під’юджувань на цю тему до самого вечора. А коли за умовним сигналом згори ми нарешті вийшли з криївки і я вже думав прощатися, Тимко кивком голови поманив мене у бокову вуличку, вбік від річки. Хат через п’ять-шість у сутінках ми опинилися у садку за стодолою обійстя, що, як я зрозумів, належало чи то його дядькові, чи іншому родичеві.
Там, за стодолою, з купи дров, відкинувши вбік поліно, Яворенко дістав продовгуватого залізного ящичка з набоями. Ще там був запасний ріжок, і все це до кулемета, того самого, що не стріляв, а гупав, змусивши до втечі перевертнів у ранковому бою.
Потім ми зайшли до хати, де нам дали вечеряти, а після вечері, вивівши мене за ворота, бо вже стемніло, а вночі савіти у села не потикалися, Тимко мовчки навалив мені на одне плече свого кулемета, а на інше – ящичка з набоями й побажав щасливої дороги.
– Скоростріл цей називається «гочкіс», – сказав він на прощання, зі смаком вимовляючи цю назву, і злиття звуків «чкс» з його уст пролунало як осічка. – Трохи затяжкий, але б’є добре. Бачив! Ми його ще у тридцять дев’ятому конфіскували у пшеків, коли ті цілим постерунком утікали на румуни… А так, то є французька штука, мені він уже набрид, нехай тепер вам послужить, а ти, я бачу, хлопець здоровий, донесеш…
Тоді я хотів було залишити йому навзаєм свого «пепееса», але в останню мить завагався, бо ж сотник мене за це навряд чи похвалить, а Тимко, начеб здогадавшись про мій намір, кинув навздогін, що більше звик до німецької зброї. І порадив, щоб і я при нагоді поміняв своє дрочило на «шмайсера».
То була моя остання зустріч з Яворенком і останні його слова, які я чув… Звичайно, я доніс «гочкіса» до Чорного Лісу, у боївці ще один кулемет ніколи не зашкодить.
Пізніше дехто з наших знавців казав, що то Яворенко просто придумав собі якогось «гочкіса», мовляв, насправді – це англійський «брен», з тих, що перед війною почали з’являтися у польській армії. Може, вони так вважали через ріжок, який у англійця також запихався зверху. Але для мене Тимків подарунок так і залишився «гочкісом», і послужив він мені непогано, особливо у Борщівці, тоді як ми відбили у рускіх цистерну з гасом, а потім з необережності самі її й спалили, хоч спершу планувалося роздати той гас людям…
Шкода, набої швидко закінчувалися. Коли залишилося без двох штук тридцять, я набив ними ріжок, а потім добре змастив солідолом свого «гочкіса», обмотав старим плащ-наметом і разом з парою трофейних гранат запхав під дилі у клуні на колишній панській пасіці на Ставках. І те, де я його подів, не знала жодна душа.
Може, саме тому він і дочекався мене через сім років.
Того ранку, повертаючись від Улі, коли після зустрічі з «вілісом», не знайшовши колишнього піхотинця, я через стільки років знову опинився в цій старій клуні, то хоч і давно чекав цього, але спершу навіть завагався, чи варто підважувати ті дилі. А коли я їх нарешті таки підважив й витяг звідти «гочкіса» у присипаному порохном від струхнявілого дерева, а місцями вже й зотлілому плащ-наметі, то давно не відчував такого піднесення. Мій «гочкіс» таки дочекався мене там, де я його залишив.
Ця мить була для мене по-справжньому урочистою. Товстий шар солідолу надійно захистив зброю від іржі, і тепер, обтерши кулемета від тої, вже дещо затверділої місцями мастиґи, я насилу стримав себе від спокуси пустити у небо коротку чергу, мов салют. Відтак заходився чистити, віддерши смужку полотна із сорочки, аби було що намотати на шомпол.
Це зайняло у мене ще якийсь час, але колишній піхотинець так і не з’явився.
Чим далі, тим більше хотілося їсти й водночас давалася взнаки безсонна ніч, хилило до сну. А ще непокоїла думка про Віллі, де він подівся? Якщо його послухати, то казав, що також виріс у лісі. Десь там недалеко, де він жив, начебто вже починаються гори Альпи, й ліси також починаються. Але хіба у тих засранців можуть бути справжні ліси?
– Хіба у вашому лісі можна заблудитися? – запитав я у Віллі. – У вас же там, напевне, скрізь бруківка і завод на заводі.
Чомусь цю його Німеччину я уявляв саме такою. Щось схоже розповідав мені колись старший брат.
– О, й-а![3] У нас велика ліс! Він іде далеко до Остераіх… – відповів баварець своєю каліченою російською, після того як я повторив йому своє запитання.
Я, звичайно, не повірив, бо ніхто б йому не повірив, що там у них можуть бути такі великі ліси. Але своїм запитанням я, видно, розворушив у пам’яті Віллі ностальгічні картинки днів минулих, і він знову почав розповідати мені про своє містечко, свою роботу до війни та про свій баварський ліс не тільки словами, а й жестами, мімікою. Його худе витягнуте обличчя, і те єдине світло-голубе око, і навіть руді брови, одну з яких розтинав глибокий шрам – слід від поранення, у ці хвилини випромінювало якусь майже хлоп’ячу радість.
– Гросе фіхтенбойме! Гросе танненбойме!..[4] – розводив руками Віллі, ділячись спогадами про ліси свого дитинства. – Велика, велика дерево!
І мені було приємно спостерігати, як у такі хвилини оживав цей чолов’яга, а до його жестів я вже звик. Як і до того, що він казав слова, начеб випльовуючи їх, а слово «велика» вимовляв чомусь винятково у жіночому роді. В його устах це звучало як «болшая», і тільки щоразу мені кортіло додати слово «дупа».
Наша розмова про німецькі ліси, моє коротке запитання і його довга відповідь, відбулася ще в один із перших днів мого
