Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський

місце розташування по лісах і хуторах, ніхто не міг знати, де ми будемо наступного дня. Одного разу ми тут-таки, у посадці, й заночували. Рано, до схід сонця, упівголоса проспівали «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…» – і уже були готові до нового переходу, аж раптом з боку Чорного Лісу зачули автоматні черги. Хлопці залягли на рові ось тут, на узліссі, а командир, порадившись, послав мене у розвідку, бо ж я був, крім того, що місцевий, ще й наймолодший.

Я залишив зброю, зняв пілотку з відзнакою й одразу став схожий на звичайного сільського хлопчака, та й пішов у напрямку тих пострілів. На краю посадки, коли уже крізь дерева виднівся Чорний Ліс і залишалося ще кілька кроків через невеличку галявину, відчув, що за спиною хтось є. Оглянувшись, помітив за кущами ковпаківця, просто мигнула шапка із червоною стрічкою навскіс, а про те, що наближаються ковпаківці, ми уже знали. Ми їм не вірили, бо ж їх прислали рускі, а отже, вони також служили окупантам.

Судячи з усього, це був їхній вартовий, на плечі у нього була гвинтівка, але мене він не окликнув. Мабуть, подумав, що я його не побачив, до того ж я ішов у центр подій. Він це уже тоді знав, а я лише за сто метрів побачив озброєних людей. На дорозі у напрямку Чорного Лісу стояла підвода з вантажем, неподалік – німецький кулемет, націлений у бік лісу… І все ж мені вдалося непомітно змішатися з цими людьми, бо ж одягом ми не відрізнялися, лише зніми шапку, й уже свій.

А невдовзі під’їхали інші підводи, і я став мимовільним свідком обміну зброї на провізію, що відбувся між ковпаківцями і загоном повстанців; то були мельниківці. Серед них був і Павло Вербицький із Загориня, він вважався нашим далеким родичем, але мені вдалося першим його помітити й не попасти йому на очі, бо ж міг мимохіть видати… Найважче було вийти. І коли мельниківці поїхали, забравши з десяток гвинтівок, кілька ящиків набоїв, а на додачу – ще й того кулемета, мені довелося до самих сутінків ходити поміж дерев, аж поки через Чорний Ліс я вийшов до села. Проте на місці, де залишив боївку, уже нікого не застав і лише через кілька днів зустрів своїх хлопців.

І тепер спозаранку із Братерщини я знову пройшов тим своїм шляхом аж до Чорного Лісу, там і перележав. До війни, ще за перших савітів, коли панський ліс раптом став державним, ми з Василем ходили туди через посадку точити березовий сік. Тобто ми починали ще із кленового, але то лише перший день, а потім бралися до беріз. Ми просвердлювали крізь кору дірки, завглибшки із палець, а після всього забивали їх кілочками… Я не полінувався, обійшов той березовий гай на початку Чорного Лісу і знайшов ті берези із нашими кілочками, хоч вони уже цілком зарубцювалися.

Наш Чорний Ліс багато чого пам’ятає. Взимку 41-го тут полював на зайців ляндвірт, а вже наступної зими ми полювали на ляндвірта… А Василь каже, що і Крук призначав Яворенку зустрічі також у Чорному Лісі. Але той на них не приходив, аж поки за наказом Крука під приводом з’єднання яворенківців із головним загоном його групу було під Кіптихою роззброєно. Провели перепис бійців та зброї, а насправді просто ліквідували бойовий підрозділ.

Я був з кулеметом, заліг на краю жита, бо спершу гукнули, що то німці наступають з лісу. Але повірити, що німці з лісу та ще й так рано, – це було майже неймовірно. І все ж я заліг, хоч і на незручній позиції, бо, крім ще недозрілого жита, мене нічого більше не прикривало.

– Не стріляти! Не стріляти! – раптом почулося від лісу, і напроти мене, наче з-під землі, виринув такий самий кулеметник, і якби він не крикнув, я б міг його відразу скосити.

Це була частина від Крука, і, що ще було для мене повною несподіванкою, її привів Василь. Усі зібралися біля обозу, і нам пояснили, що група виконує наказ про з’єднання загону Яворенка з основними силами, і ще нам наказали здати зброю для перепису. Я б просто так свого кулемета, а тоді у мене був савітський «дегтяр», ніколи б не віддав ні для якого перепису, але Василь сказав не смикатися. Хоча далеко не всі хлопці віддали, і їм за те нічого не було.

– Це наказ, а не філософія, – ще пам’ятаю, відвівши від гурту, у запалі кинув мені тоді брат. – Час анархії минув!..

– Якої анархії, яка філософія? – пробував я заглянути йому у вічі, але там була стальна рішучість.

Пізніше він не любив згадувати той момент, хоч я і розумію тепер, що це був просто наказ… Отож, провели перепис бійців та зброї, а насправді просто ліквідували бойовий підрозділ. Акт був для мене незбагненним, але старшим, мабуть, було видніше, де і кому бути.

4. Крук, Яворенко й інші

Крука мені доводилося бачити не раз, а востаннє, то, може, десь за місяць до його загибелі. Він з’явився одного вечора в нашій боївці і сказав, щоб ми провели розвідку у напрямку від Снігурівки до Збаража. Пізніше від брата мені стало відомо, що Іван планує напад на тюрму у Збаражі, де савіти тримали кількох молодих хлопців з Верещак. А про те, що сам Крук – це Іван Климишин і що родом він з тих же Верещак, брат мені казав ще раніше.

Був він із студентів, а ще – серед тих, хто проголошував українську державу у Києві (була така спроба восени 41-го). Навесні 42-го його заарештувало гестапо, але при відправці поїздом до Німеччини він виломив у підлозі вагона дошку і втік. Тоді він подався у шумські ліси й організував боївку, яка стала початком куреня Крука.

Брат завжди говорив про Крука із захопленням. І він, і всі ми, хто тоді йшов до лісу, йшли до Крука.

А навесні сорок четвертого Крука вбили; і хоч то була і не перша наша втрата, і не перша зрада, але від цієї втрати ми потім уже так і не змогли очухатися, а та зрада й досі залишалася невідплаченою.

Про вбивство Крука було кілька версій…

Отож, ішли вони полем біля лопушнянського лісу гуртом. Усі п’ятеро Ґедзів: Ліщина, Лиман, Орлич, Павук і Максим, а попереду – Крук. Було безлюдно, тихо, і в тій тиші гримнув постріл…

Я був свідком, як сам Максим потім розповідав братові