Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
різонуло нічну тишу, наче ножакою, й закінчилося так само чимось схожим на зойк.
Потім дядько починав ще кілька разів те саме, але вже не так голосно. До того ж його пісня віддалялася, і це свідчило, що він таки встав на ноги.
Той дядьків зойк, мабуть, розбудив увесь куток. Принаймні собаки довго не могли заспокоїтися. І я подумав, що коли повернуся до нашої дровітні, то треба буде запитати Віллі, чи не чув він дядькової пісні. Бо у Віллі, може, через втрачене око чи через те, що однофамілець великого композитора, але слух набагато гостріший, ніж у мене, у цьому я не раз переконувався, коли ми пробиралися зі сходу.
А ще я подумав: добре, що тепер за пісню ніхто не стріляє. Бо хоча гарнізонники і раніше по ночах потикатися у села боялися, зате засилали спецгрупи із перевертнів, які б не проминули нагоди позбиткуватися з п’яного, а ще такого співучого, як дядько… Утім, коли я, поминувши перехрестя, нарешті почав вирізняти у темряві ворота нового цвинтаря, що поблискували залізним дашком у місячному сяйві, то випала нагода перевірити і мій слух.
З дороги, що вела повз цвинтар, із-за горба до моїх вух долинуло характерне, спершу ледь чутне, поскрипування й похропування, яке, втім, швидко наближалося. Це не можна було сплутати ні з чим іншим, окрім руху запряженої підводи. Я присів під насипом за найближчим кущем і невдовзі у скупому місячному світлі, на горбі біля каплиці, і справді побачив силуети коней. Та коли підвода почала з’їжджати з горба, за нею з’явилася ще одна.
Перша з них прокотилася повз мене так близько, що за бажання я міг дотягнутися до неї рукою. У ніздрі вдарив гострий, але приємний для мене конячий дух, а водночас і махорчаний сморід, що йшов від їздового, хоч він і не курив. Друга підвода прокотилася трохи далі, а на роздоріжжі вони розділилися. Одна – на Глинки, інша – на село…
– Гайта! – процідив крізь зуби невидимий їздовий, і я почув, як у темряві цвьохає батіг.
Підвода, що повернула на Глинки, здається, проїхала якраз через те місце, де ще недавно лежав і белькотів мій п’яний дядько. Що ж, врятувати дві живих душі – дядька від смерті, а когось від гріха – то вже не так і мало як для одного вечора, ще подумав я тоді, коли підводи так само раптово зникли у темряві. Усе вказувало на те, що це злодії. Начебто я мав би мати з цього втіху, що селяни крадуть у колгоспі, яка зробила їх безправними рабами, приреченими працювати за «палички» у зошиті бригадира. Але втіхи не було, на душі стало ще важче. Хоча мати й каже, що в колгоспі люди навчилися красти, щоб вижити, але хіба з таким можна змиритись?
На цвинтар вели ворота, а збоку хвіртка з перелазом. Я відхилив її, переступив через перелаз і поволі побрів попри огорожу. Головне, щоб з дороги хтось випадково не побачив мене. У сяйві місячної ночі було видно, наскільки розрісся цвинтар. Могили тепер від самих воріт, берези також підросли, а відтак і орієнтири дещо змінилися. І все ж батькову могилу, як і дідову з бабиною, я знайшов майже одразу, бо ж вони там разом, при місці. Спочатку дід Данило, тоді батька коні забили, а невдовзі і баба Оліта. Вона ще лежала з рік у нас, бабу я добре пам’ятаю.
Біля кожної могили я перехрестився й біля кожної проказав «Отче наш», наголошуючи на останньому слові «Амінь». На цвинтарі я чомусь щоразу наголошую саме на ньому… Я присів навпочіпки біля татової могили, торкнувся рукою кам’яного надгробка й ще деякий час слухав собак, що озивалися то тут, то там, і ще кількох півнів, що прокричали на Садибах і на Гірці, мабуть, «перших» тієї ночі.
Потім я ще й дідового надгробка торкнувся, а у баби його не було, бо баба просила не прикладати її могилу каменем, то я торкнувся барвінку, яким вона була обсаджена… Цієї миті від дороги знову почув чиїсь кроки, принаймні двох людей. Найгірше буде, якщо хтось запримітить мене тут серед могил, бо якщо ще й трапиться хтось із слабким серцем, то може й дуба дати з переляку. Але я старався не видавати себе, тримався тіні, що у місячному сяйві падала і від дерев, і від хрестів на надгробках, і від штахетника вздовж цвинтаря.
Нарешті я їх побачив – хлопця й дівчину, її видавала світла сукня. Вони йшли від центру на Садиби. А коли проходили повз цвинтарний штахетник, я почув дивний діалог, збагнути який і досі не можу.
– Ксеню, – звертався хлопець, начеб вибачаючись.
– Ага, Ксеню!.. – відрізала дівчина сердито, начеб передражнюючи, хоча й досить милим голоском.
– Ксеню, – знову починав хлопець за пару кроків.
– Ага, Ксеню!.. – так само відрізувала дівчина.
– Ксеню, – ще раз він.
– Ага, Ксеню! – ще раз вона і так далі…
Ця парочка мене навіть дещо розвеселила, наскільки це можливо уночі на цвинтарі. Що ж, мабуть, закоханих можуть зрозуміти лише самі закохані… Звичайно, цікаво, чиї вони, ці двоє? Утім, не факт, що й за день угадав би, хіба лише зовнішня схожість чи якась особлива риса підказали б прізвище.
Від могил тата, діда та баби я спочатку мав намір вертатися. Обмежитися сухим ритуалом. Але щось не відпускало мене, якась сила. Це можна порівняти хіба з тугою, що огорнула душу, але водночас начеб її і голубила. Принаймні відчуття тривоги не було зовсім. Бодай уночі на цвинтарі я почувався у безпеці. Проте питання залишалося: чому так, що я серед ночі повинен прокрадатися до батькової могили, а землю, де поховані мої предки, знову топчуть чергові зайди, окупанти?..
І тоді я вирішив піднятися трохи вище, до найстарішої частини нового цвинтаря, де похована моя сестричка Оленка. Вона була б найстаршою, але прожила лише місяць. Ми її могилку також впорядковували. І коли я, перехрестившись тричі біля батькової, бабиної і дідової могил, рушив до Оленчиної, то раптом почув крик нічного птаха, його у нас ще називають «путькалом» і кажуть, на чию хату сяде, то у ній буде мрець. Утім, у темряві рідко видно, де він сідає. Тому його крики серед ночі особливо моторошні.
Оленчину могилку я шукав найдовше. А коли знайшов, то так само перехрестився тричі
