Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
Хоч він і був п’яний до безпам’яті й лежав уночі посеред села, але усвідомлення того, що це дядько Степан, здавалося, додало мені сили. І з другої спроби я таки відірвав його від землі й поволік до качиного струмка під тополі. Але спершу не до самого струмка, бо подумав, що там йому буде мокро лежати. Хоча для чого лежати?
– Дядьку! Дядьку Степане! – знову озвався я, коли вже доволік його до рову й поклав там на боку, але цього разу він уже зовсім ніяк не відповів, лише засопів.
Це був наш родич, мамин двоюрідний брат. Він також приходив до нас косити, коли тата не стало, а ще він гарно співав. У 44-му, коли знову прийшли савіти й загребли усіх польовим військкоматом, то й дядька серед інших, хоч йому і було вже за сорок… Проте десь за два тижні він знову з’явився, правда, тихцем, серед ночі. Але мати про це знала, і ми з братом також. Решту війни дядько Степан, як ми тоді казали, «просидів у комині», бо, щоб іти до нас у ліс і воювати проти нових окупантів, уже був застарий, хоча деякі разові завдання все ж виконував.
Він, наприклад, якось взимку, здається, сорок шостого, саньми перевіз пораненого, чатового Орлика, на матвієвецькі хутори, де ми тоді в одній садибі облаштували тимчасовий госпіталь… А ще дядько Степан допомагав нам деякою інформацією про те, кого ще із сільських хлопців рускі змогли завербувати у стрибки, а також попереджав нас про приходи перевертнів-лжеповстанців. Бо ж селяни їх одразу впізнавали за агресивною, зверхньою, а то й зневажливою поведінкою.
Із своїм дезертирством дядькові також вдалося якось викрутитися. Ще коли на початку літа сорок п’ятого у селі почали з’являтися перші демобілізовані, він зголосився у район, мовляв, після поранення потрапив в іншу частину, словом, щось там наплів, а дядько був щодо цього майстер…
Правда, пізніше, вже коли я був на сході, це йому не допомогло.
Мама, хоч і дещо скупо, але все ж уже встигла переповісти мені основні події, і щодо родичів також, які сталися у селі за час моєї відсутності. Так от, однією з таких «подій», яка мене здивувала, була та, що дядька Степана савіти таки посадили. Але не за дезертирство і не за співпрацю з нами, а, як мама казала, за його «довгого язика». Мовляв, дядько якось тим двом продажним шкурам – Пацьорці з Гунькою, що тоді заправляли у колгоспі, – в очі виповів про скількись там півкіп жита, які вони вкрали під Кіптихою. То коли прийшла чергова облава і всіх трусили, то чомусь саме з дядькової опалки і почали. А він якраз приїхав колгоспними кіньми додому обідати, то витрусили з опалки п’ять кіп ячменю. П’ять років і впаяли, але дядько сидів десь недалеко, у Херсоні, мама каже, що на баштані.
З маминих слів, після смерті Сталіна дядька з тюрми відпустили, але до колгоспи він не вернувся, а пішов їздовим у рибгосп, що його організували на колишньому панському ставу. Пани здавали той став в оренду жидам, а тепер у нас уже і жидів нема, всіх німці вибили. Зате є радянська влада і п’яний дядько посеред села…
Щоправда, згадуючи про дядька Степана, мама обмовилася, що він у тюрмі навчився курити, бо до того не курив, але про те, що він ще й п’є, нічого не казала. А може, і не п’є, а це так випадково вийшло, з ким не буває?.. З приходом савітів у крамницях стало багато дешевої горілки, і тепер п’яні і у нас перестали бути дивиною.
– Дядьку, де ви так? Дядьку?.. – пробую я ще раз його розворушити, але марно, і тоді вирішую все ж таки перетягнути його через мочар ближче до струмка, аби хоч трохи освіжити, а далі ще треба подумати. – Дядьку, ви йти можете?..
Але дядько лише щось мекнув у відповідь і замовк. Треба підводити і якось волокти, іншого виходу нема… Піднімаю з другої спроби і знову тягну на собі. Дядько важкий, але не впирається, врешті-решт ми дістаємося струмка, що дзюркотить у темряві, і я опускаю дядька на траву, а тоді підводжу ще раз і спираю спиною до тополі.
Я ношу пригорщами воду і хлюпаю йому в обличчя, згадую про Лук’янову криницю, але тягти його до криниці – шкода сил… Нарешті дядько трясе головою і видає першу притомну фразу – і це йобкання на мою адресу. Від нашого співучого дядька Степана я цього не чекав.
– Гей, ти хто? – ще після порції матюків, коли я знову хлюпнув йому в лице, нарешті починає повертатися до нього свідомість.
Мені таки вистачило стриму не відповісти, хоча до нього навряд чи і дійшло б. Я вирішив, що тепер він уже якось сам дасть собі раду, все-таки надворі літо, і замерзнути йому не вдасться, та й утопитися у качиному струмку навіть за великого бажання також навряд чи вийде, тим більше я мав великий сумнів, що у дядька є таке бажання… І я вже зробив крок назад, щоб тихо розчинитися у темряві, коли дядько здивував мене ще раз, просто припечатав на місці:
– Олексо, а ти де взявся? – раптом видихнув він із себе разом із алкогольними парами, але я вже не зупинявся.
В голосі дядька було порівну здивування та страху і ще чогось, що з’являється в голосі людини, котра марить чи думає, що марить. Він таки упізнав мене, незважаючи на бороду, тоді я ще не встиг її поголити… Я рушив через мочар назад до дороги, а дядько Степан ще раз чи два простогнав разом із кашлем: «Олексо, то ти чи нє?» – і більше не озивався, лише стогнав, доки я ще міг його чути.
Майнула думка вернутися і, не признаючись дядькові, просто відвести його додому. Втім, наскільки це реально – не признатися? І чи допоміг би я йому цим, а чи навпаки – це ще питання. Додому він і сам дорогу знайде – як не зараз, то зранку, а от що робитиме після того, як мене впізнає, ще невідомо. Може втратити спокій і сон надовго…
Біля перехрестя, не виходячи з тіні, я ще раз став і прислухався: ні стогону, ні інших звуків з того місця, де залишив дядька, начебто не чути. Аж раптом нічну тишу сколихнули голосні зойки, бо спершу ці звуки видалися справді схожими на зойк, аж потім
