Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський

й проказав молитву. «Наче провідна неділя», – ще подумав я про себе, це коли за тиждень від Великодня у нашому селі заведено провідувати могили… Але далі я зовсім не як на провідну неділю переліз через штахетник і перейшов дорогу ще й до старого цвинтаря.

Мені раптом захотілося просто постояти там, під старою капличкою. Бо могил вирішив уже більше не шукати, та й на старому я не так добре орієнтувався і лише приблизно знав, де хто похований. А густі кущі, серед яких там завжди було багато колючої акації, робили цю справу не такою легкою… Я просто згадав, як дітьми ми із братом заглядали у скляні віконця каплиці, бо звідти линуло якесь заспокійливе тепло, і тепер хотів відчути щось схоже.

Хвіртка у воротах старого цвинтаря була відхилена, але перед входом мені дорогу знову перебіг їжак. По метушливому сопінню не важко було здогадатися, що це знову він, може, навіть той самий. Хоча, мабуть, таки інший, тепер вони розбігалися, саме їхня пора… Я підійшов до каплички, і раптом й справді все навколо стихло, окрім хіба що цвіркунів. І я знову зазирнув у темні шибки каплиці, у яких відбивалося бліде місячне коло, й на душі справді стало тепло й гарно. Не хотілося нікуди йти, я присів на лавку під дерев’яною стіною і сидів, аж поки й другі півні не нагадали про себе, а на сході почала займатися зоря.

Уже час було вертатися. Люди ж у селі рано просинаються, можна мимохідь ще на когось наткнутися… Від цвинтаря, напряму через поля, мені було зручніше податися до лісу.

Але ж мама? Вона й так за всі ці роки стільки нагризлася, а ще змушувати її хвилюватися через пусте? Та й Віллі без мене може щось учворити, і я поквапливо прощаюся з каплицею. І тим же шляхом – дорогою з горба, через роздоріжжя, попри Лук’янову криницю і качиний струмок, саджалку – широкою межею ще встигаю затемна дійти до нашого городу, де зустрічаю ще одного їжака, точніше чую під межею його звичне метушливе сопіння, і сприймаю це за добру прикмету.

3. Розвідка з боєм

Ті їжаки потім мені ще снилися… Наступного дня, звісно, я поспав трохи довше. Віллі не будив мене, а мати, що принесла у дровітню сніданок, лише поцікавилася пошепки, чи здоровий? Собаки у нас уже не було, аби набридав, лише гуси. Мати тримала їх виключно для того, щоб було чим віддавати м’ясний податок, і тільки у зв’язку із нашою з Віллі появою тихо вдушила одного гусака, і якось їй це вдалося. Гуси врешті-решт і розбудили мене.

Віллі у цей час просто бавився, вистругуючи з липової дошки шахівницю, а з трісок фігурки, то навіть не одразу й дотягнувся єдиним оком до шпаринки. Проте коли зиркнув, то одразу мене штурхнув, але я уже не спав. А у шпаринці я побачив дядька Степана, що йшов подвір’ям повз дровітню, якось начеб крадучись. Через нього гуси й зняли ґелґіт. Тепер я уже міг дядька роздивитися: він помітно постарів, виглядав дідусем, хоч йому було всього лиш п’ятдесят з гаком. Він, як і наш тато, з дев’ятсотого, то рахуй – п’ятдесят чотири.

Мати потім згадувала, що дядько тоді довго сидів і сопів, розказував якісь небилиці. За материними уявленнями, небилицями швидше за все могли бути навіть дядькові спогади про тюрму, бо колись вона мені уже щось схоже переказувала… Та враз, каже, замовк і так пильно подивився на неї, що їй аж моторошно стало, і прошепотів:

– А знаєш? Я вчора твого Олексу бачив…

Від тих його слів, каже мати, вона вмить перестала відчувати ноги, і руки також, добре, хоч стояла до дядька спиною, то очі не виказали.

Але після цього він додав:

– …у сні, – мовив це якось невпевнено, начеб розсіяно, і це повернуло їй сили.

– І що ж тобі снилося? – ще знайшла в собі сили запитати.

– Твій Олекса, тільки з бородою. Отакою! – І провів ребром долоні у себе по грудях.

Дядько ще трохи посидів і пішов. А мати за відро й у дровітню і переказала мені його слова. Я нічого не пояснював, а просто сказав мамі, що, мовляв, снився, то й снився, а ще зізнався, що вночі ходив провідувати татову могилу. Сказав також, що цієї ночі знову піду, але вже трохи далі і, мабуть, не встигну до світанку вернутися, то заночую в іншому місці, а Віллі тут посидить сам. І ще попросив, аби наготувала мені чогось в дорогу поїсти.

– Ой, сину-сину… – лише зітхнула на те мати, вона знала, що коли я вже щось вирішив, то так і буде.

А наступного вечора, коли смеркло, я так само через городи рушив з обійстя, а за городами вийшов на дорогу й вирушив на розвідку до Крем’янця, бо уже знав, що Уля там. І до ранку я уже був на місці. Той перший похід на Крем’янець найбільш пам’ятний. Тоді вперше й придумав видавати себе за монаха з Почаївської лаври… Зранку, коли студенти поспішали на заняття, я впізнав Улю серед інших, але вона мене не признала. Тим більше що я й не показувався їй на очі. Вона йшла не сама, а ще з двома дівчатами, і не було можливості ні підійти, ні окликнути.

Я спостерігав за нею звіддаля і не міг відвести погляду, я просто не міг повірити своїм очам, що знову бачу її. І що ця красуня із сумними очима і є моя Уля! Вештаючись після цього затисненими між горами похилими вуличками старого міста, я тільки про неї й думав. Аби трохи розвіятися, знайшов якусь барахолку й двічі повільно обійшов її по периметру, прицінюючись до нових керогазів і старих підсвічників. Після цього ще трохи потинявся, тримаючись глухих вуличок, поки нарешті дочекався закінчення Улиних занять. І знову побачив її у натовпі студентів і нишком провів майже до самої хатини під горою Черче, де вона квартирувала. І лише коли на стежці вона залишилася сама, пришвидшив крок і окликнув.

Але Уля й тут мене здивувала. Вона оглянулася й зупинилася, і навіть зробила крок назустріч, начеб чекала. Обличчя залишилося незворушним, лише на устах ледь помітна посмішка:

– А я тебе вже давно помітила, – каже, а в очах сльози. – Ой, а борода яка страшна…

– Матір також злякалася.

– Так, такою бородою можна всіх лякати…

– А що, хіба не схожий на почаївського монаха?

– На почаївського монаха? – Це моє порівняння