Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
Було зрозуміло, що це брехня, дурна і вигадана. Від двох рускіх, будучи при зброї, Крук ніколи не втікав би. Я не стримався і випалив це в очі Максимові, на що він відповів: «Не знаю, чогось злякавсь і почав тікати…». Більше ми тоді від нього нічого не почули.
Одні говорили, що сам Максим і вбив Крука, він або Орлич, інші – що міг то зробити тільки Лиман, бо ні Максим, ані Орлич не були меткими стрілками, а Лиман не раз демонстрував своє «мистецтво» перед охочими розважитися. Скаче горобець, Лиман питає: «В яку лапку поцілити?». Присутні називають, і він – без промаху. А ще міг і з-під коліна, і через плече…
Потім уже Ґедзі сиділи на своєму хуторі тихо. А Івана поховали на сільському цвинтарі. Керував усім Морозенко, весь його відділ був там, і наша боївка також. Родичам не сповіщали, щоб не завдавати ще більшого болю. Після коротких прощальних слів ніч тричі здригнулася від повстанського салюту…
Тієї весни для нас почалося справжнє пекло. За німців було легше. Ті боялися лісів, заростей, їздили групами, не відходячи від дороги. З ними легше було вести бої. Рускі ж були скрізь. Мов блощиці, що забиваються у найменші щілини. І гнали їх на нас, і гнали! Облава за облавою, ліси аж кишіли гарнізонниками, всюди засідки, зрада… Втім, Ґедзів розплата таки не минула б, якби несподівано за них не заступився Дух. Вони були в його сотні, і нібито за наказом самого Енея, командувача групи «Північ», мовляв, не треба міжусобиць, сотник за них поручився. Важко було пояснити, що це насправді означало, але тоді цього вистачило.
Пізніше Василь повів залишки куреня Крука на Карпати, а я рушив в інший бік – на Проскурів. І вийшло так, що, крім нас, уже не було кому відплатити за курінного.
Зате Улька жива й здорова і вже студентка четвертого курсу Крем’янецького педінституту. Їй вдалося поступити на географічний. Спершу спробувала на мовний, але чомусь в останній момент не зарахували. Наступного року вже закінчить, якщо дадуть закінчити. Мати каже, що вже два чи три рази якісь військові під’їжджали під її хату на машині, але може бути, що то просто якісь попутки підвозили її з міста…
…Наступного ранку, вертаючись від Улі, після зустрічі на дорозі з «вілісом», набитим п’яними гарнізонниками, я вирішив більше марно не ризикувати. Вже надто розвиднілося, щоб вертатися до села, й, перебігши метрів триста чистого поля за дорогою, як і першого разу, я заглибився у ліс. Але ж іще треба було витягти з копиці сіна Віллі Шуберта, де я його залишив увечері, а для цього слід було зробити невеликий зигзаг до Жидівського Лугу.
Ми могли б доспати в Чорному Лісі у старій клуні на закинутій панській пасіці, куди я й так уже давно збирався навідатися. Мати казала, що вона там, на Ставках (саме так, на польський манір з наголосом на першому складі, у нас у селі називали той ставок серед лісу), ще збереглася. У тій клуні був мій давній сховок. Уявляю, яким буде здивування баварця, якщо те, що я залишив там сім років тому під дилями, виявиться на місці.
Але перш ніж іти будити Віллі, я знову зробив довге коло лісом, за яким уже таки встиг скучити, що ніяк не міг набутися. За бажанням самим лісом можна було дійти аж до початку нашої вулиці, і тягнувся він аж до Великих Вікнин в один бік і до Гриньковець в інший, а у найвужчому місці крем’янецький шлях розтинав його майже навпіл.
Я з дитинства знав тут кожну стежку, кожен виярок і горбочок. А згодом цей ліс став нашою домівкою. Звідси ми ходили у наш перший рейд на Вишівець, де взяли німецькі склади зі зброєю та амуніцією, звідси здійснили напад на крем’янецьку в’язницю, визволивши понад п’ятсот приречених на смерть, і саме тут ми дали німцям той знаменитий великодній бій навесні сорок третього, коли вони з’явилися на другий день свят з крем’янецького шляху, а пізніше і дурного Ковпака також змусили обходити наш ліс далеко збоку…
Ранковий ліс зустрів мене радісним пташиним співом, щедрою росою й двома огрядними боровиками, що їх я побачив під молодим дубом, не пройшовши й ста метрів. Із цього я зробив висновок, що ліс упізнав мене й що він знову став моїм другом і спільником. Але, заглибившись далі, я зауважив свіжу, вочевидь останньої зими, вирубку на місці старого грубого лісу у Янковій балці, а також широку поперечну просіку й високу дерев’яну вежу в кінці просіки, і це мені зовсім не сподобалося. Як не сподобалося й те, що колишнього піхотинця ні під копицею, ні у копиці я не застав. Довелося іти до клуні самому. Правда, я Віллі про неї говорив, що хочу йому там дещо показати. Але чи зрозумів він мене і чи знайде її сам?
Клуня виявилася на місці, на горбочку, схили якого хтось обсіяв коноплями. Бо ж тут, на Ставках, коло води, їх зручно буде й тіпати, та й від чужих очей подалі. Вочевидь, після того як савіти усі землі конфіскували у колгоспи, люди користають і цими латками землі серед лісу.
Тепер клуня стояла уже без дверей, із вибитими дошками у стіні, зате з оберемком старого сіна на укладеній трухлявими дилями долівці. В око впали і сліди від куль – знадвору й всередині, і від перебування людей – розчавлені шкаралупи з яєць, шмат газети…
Неподалік, за коноплями, починалися рядки покосів, що рівними смужками помережили частину схилу, і я приніс звідти ще трохи свіжого сіна й перемішав його зі старим, вийшла чудова постіль. Якби заявилися які косарі, то я сподівався їх відразу почути, тільки-но зачнуть мантачити свої коси, і тоді шлях для відступу – коноплі й верболіз, що з тильного боку підступали майже до самої клуні.
А якщо нікого не буде, то вдень можна буде ще й скупатися,
