Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський
Я вже й раніше не раз про це думав. А терплячи холод і голод, безвихідь і приниження там, на сході, в бігах, у моменти найбільшого відчаю й зневіри найчастіше мені допомагала вистояти саме мрія ще коли-небудь сюди повернутися. Вернутися, прийти у свій ліс і знову взяти в руки зброю. І часто мені цього ой як кортіло. І це, мабуть, було нормальною реакцією на знущання кацапні для мене, який виріс на війні, на тій війні, яку ми вже програли, але яку сам я ще не програв, принаймні доки ще дихаю…
Нерідко там, на півдні, я ловив себе на думці, зауваживши оброслий рідкими кущами терну, такого ж, як і у нас, чи дикої маслини, яка у нас не росте, зріз горба над степовою станцією, що непогано було б прилаштувати тут кулеметне гніздо, а коли доводилося переїздити з місця на місце, то, прочісуючи очима рівнинні краєвиди, тільки й мав тої розваги, що подумки вибирав обабіч шляху зручні місця для засідок… І тепер я відчув велику полегкість, коли зважив на долоні приємну вагу свого трофейного парабелума, який у першу ж ніч, коли мати вже заснула, знайшовся там, де й мав бути – у «бабі», на горищі. Бо ж сам Яворенко колись радив мені німецьку зброю…
Але Яворенко розумівся не лише на зброї, а й з усіх наших командирів він був найбільш досконалим тактиком, хоч ним самим покерувати вдавалося не завжди. І, можливо, в цьому був його найбільший недолік, проте своїх хлопців він беріг як ніхто.
Знав я його ще до війни як Тимка Басюка з Борсуків. Він разом з моїм братом ходив до Вишнівця в рільниче училище, а як у тридцять дев’ятому прийшли перші савіти, то вони разом поступали в торговельну школу у Тернополі. В сороковому Басюка призвали до Червоної армії, з якої він повернувся аж наприкінці літа сорок першого, втікши з німецького полону десь коло Дніпра. І хоч завдяки братові ми з ним були знайомі давно, але під час війни зустрічалися всього кілька разів.
Уперше я побачив його під час того бою у нашому лісі, на Великдень. Удруге я зустрів його на узліссі під Кіптихою після красилівського походу, з якого ми повернулися з великими втратами. Та сама сива смушкова шапка і так само стягнена назад голови, за поясом німецька граната-«булава», «шмайсер» на плечі, далековид на грудях. Вигляд у нього був досить збуджений, хоч і вів себе стримано, зате очі, темно-карі, циганські, здавалося, пропікали кожного, на кому він зупиняв свій погляд.
Саме тоді Яворенко досить різко, з притаманною йому емоційністю, звинуватив у провалі походу Крука, у відповідь Крук зробив спробу його роззброїти. Це трапилося майже на тому самому місці під Кіптихою, де кілька місяців перед тим бандерівці роззброювали мельниківців. І нашу боївку тоді також були зарахували до мельниківців і сказали або приєднатися, або здати зброю й розходитися по домівках. Але ми з Павлусем Горошком з Вербівця, вроджений був вояка, і ще з одним хлопчиною, галичанином, зброї не здали. А пізніше, коли міжусобні пристрасті дещо вляглися, мене за це сам курінний і похвалив.
І Яворенко зброї також нікому не віддав, тим більше, за Тимка вступилися хлопці. Всі розуміли, що найбільша провина за красилівський провал лежала-таки на Крукові, бо ж як не крути, а командував походом він. Пізніше за приписану йому неузгодженість своїх дій з керівництвом курінного навіть засудять на смерть, але цей присуд буде відмінено завдяки його попереднім заслугам, і його навіть представлять до нагороди.
Проте відтоді Яворенко із своєю групою тримався дещо осібно і, як та кішка, гуляв начеб сам по собі. Він також виступав проти акції щодо польських осадників, вважаючи, що це на руку німцям.
А востаннє ми зустрілися в його рідних Борсуках навесні сорок шостого. І він тоді, без перебільшення сказати, врятував мені життя. То було під самими Борсуками, коли нас таки нагнали ті перевертні, переодягнені в упівців гарнізонники, які перед тим влаштували погоню за нашою групою по куськовецьких хуторах…
Тоді рускі активно вдалися до нової тактики: почали маскуватися під наших хлопців, чинити звірства й приписувати все це нам же. Начебто саме таку групу і було помічено в районі сіл Малі й Великі Куськівці та Синява, й мене ще з двома товаришами було послано у розвідку. Ми мали наказ перевірити інформацію, по змозі з’ясувати, що це за група, але у бій не вступати… І ми зіткнулися з ними на першому ж хутірці за Синявою.
Тітка, у якої ми зупинилися пообідати, мати однієї нашої зв’язкової, підняла нас із-за стола (ми ще й борщу не доїли) і сказала, що з іншого боку в їхню вуличку, з п’яти хат, щойно в’їхали три підводи з якимись вояками, і ми відразу ж поквапилися надвір. У нас також були коні з бричкою, й, поки один залишився запрягати, ми з товаришем вирішили з’ясувати, хто ж це може бути? Ми подумали, а може, це й справді свої? Та навіть якщо й видають себе за наших, то принаймні відразу стріляти не повинні…
Коли вони нас помітили й ми почали перегукуватися, то у відповідь на наші запитання, хто вони й звідки, ті прибульці почали таке крутити, що відразу стало ясно: щось не те. Та й мова їхня, хоч і українська, але якась нетутешня, у нас так не гукають…
Їх було не менше десяти, але вони не знали, скільки нас. У відповідь на запрошення їхнього старшого зайти до хати й спокійно все обговорити ми відповіли, що зараз приведемо свого командира. А коли вони побачили нашу бричку, що тим часом виїхала з крайнього подвір’я, й те, як ми на ходу стрибаємо у неї, та зрозуміли, що нас тільки троє, ось тоді-то й почалася ця скажена погоня полями: ми на бричці й вони за нами на двох підводах…
З хутора ми погнали по прямій на Великі Куськівці і відразу ж відірвалися кілометрів на два. У видолинку, коли вони нас не могли бачити, я скинув одного хлопця, аби перележав,
