Останній герой - Олександр Казимирович Вільчинський

Але коли почалися горбки, то тільки-но ми долали підйом, вони кожного разу нас починали доганяти, і я побачив, як на роздоріжжі одна їхня підвода відділилася й за нею тільки закуріло… А з тієї підводи, що летіла за нами, враз почали стріляти. Кулі, не долітаючи, здіймали хмаринки куряви метрів за двадцять позаду нашої брички.

Поки товариш правив кіньми, я пустив із свого «пепееса» три коротких черги у відповідь і, як завжди, не попав, бо цей автомат, перший із тих, що їх савіти модернізували з фінського «суомі», не відзначався влучністю. Проте коли я став відстрілюватися, наші переслідувачі почали відставати і стріляти також перестали… А поминувши Куськівці, ми вже добряче відірвалися й, скотившись у черговий видолинок, звернули з дороги. Ми розгнуздали коней і повсідалися верхи без сідел і вуздечок. Не пам’ятаю, кому першому прийшла в голову ця ідея, може, й мені. Але сільським хлопцям, які змалечку водили коней на нічне, до цього не звикати, й далі по грузькому пастівнику ми помчали верхи.

Я раз по раз оглядався й бачив, як з-під копит моєї гливої летіли дернюки мокрої землі… Проте невдовзі наші коні стишили хід і далі йшли легким тюпцем, і тепер їх, неосідланих, неможливо було «розкачати».

На горбку нам назустріч трапився селянин, який їхав орати. Його коні були жваві, на них шерсть аж блискотіла. Ми розвернули підводу і, залишивши дядькові своїх коней, погнали його підводою галопом. Знову було чути постріли. Вони таки тягнулися за нами.

Наші коні були свіжі, вони неслися так швидко, що була надія – переслідувачі відстануть. Коли ми знову звернули на поля, то перевертнів уже не було видно, й ми погнали коней не так скоро, час від часу розпитуючи людей, котрі спозарання виїжджали на свої лани. Дехто нишком кивав на Рудку, інші розводили руками, і ми вирішили ризикнути й… гайтавйо вправо через Борсуки проскочити на Кіптиху!..

Але ми недооцінили ворога. Ось тоді-то я і згадав про ту другу підводу, що ще раніше начебто десь зникла, а насправді пішла нам напереріз. Вони, звичайно, здогадалися, куди ми будемо прориватися, й перегородили нам дорогу до Кіптихи. Чекали перед самими Борсуками… Мого товариша скосило першою ж чергою, коней також, і я ледь встиг вистрибнути з воза перед тим, як він перевернувся.

Вже лежачи у придорожньому рові, я розумів, що б’ють із двох сторін, майже перехресним вогнем, мої шанси вціліти були нульовими. Не підводячи голови, я пустив довгу чергу поверх дороги й, задкуючи, почав відповзати. Одна з гільз, відбившись від бруствера, упала за комір й пекла шию. Лежачи у незручній позі, я мусив, стенаючи плечима, діставати її з-під сорочки пальцями.

Пам’ятав, що маю тільки два ріжки набоїв, ще ріжок у товариша, тіло якого лежало оддалік в озимині, але до нього ще треба було доповзти… Була слабка надія, що стрілянину почують свої. Хоча, не знаючи сил противника, навряд чи відважаться ризикувати. І саме тоді, коли я вже подумки почав прощатися з цим світом, від села одна за одною долинули довгі кулеметні черги. Це не було схоже ні на савітські «дігтярі», ні на «максими». До моїх вух донеслися крики й стогони, і я зрозумів, що то крики перевертнів.

Виглянувши з рова, я помітив, як вони відбігають у ярок, тягнучи попід пахви два тіла. Я почав поливати їм услід короткими прицільними чергами й чітко бачив, як один зашпортнувся й упав, а двоє інших кинули тіло, що тягнули, й, майже рачкуючи, зникли з поля зору.

Того дня я вже не розлучався з Яворенком, а це саме він підтримав мене вогнем. Допоміг випадок, бо Тимко якраз був у селі, а «розвідка» з юних пастушків запримітила на околиці села озброєних, що залягли по обидва боки дороги, й доповіла йому. Він іще з кількома хлопцями спочатку вирішив подивитися, що ж то за гості і кого вони так старанно виглядають. Перевертнів видала кацапська лайка й новенькі ППШ, яких у нас було не так уже й багато.

Яворенко, коли я підвівся з рову й замахав над головою своїм «пепеесом», мене відразу впізнав.

– Лісовий, вилазь! – назвав він моє псевдо. – Чого тут народ полохаєш?..

Спершу я кинувся до тіла свого товариша – це був ще зовсім молодий хлопець з Оришковець, а слідом підійшов Тимко й сказав, що про тіло потурбуються його люди і зброю також вони зберуть.

Не ховаючись, ми пройшли вуличкою через село до колишнього панського маєтку. Яворенко почувався досить вільно у рідному селі, хоча взагалі-то вдень ми старалися у селах не показуватися. Але то було його село і на той час він уже не визнавав над собою нічиєї зверхності.

Зі слів матері, Тимка також продали свої, хоч ніхто точно не знав, коли і куди він зник. Одні казали, що він уже давно в криниці, бо ж усі вже так звикли до зрад… І все ж, час від часу знаходився очевидець, який нібито бачив живого Яворенка. Кажуть, востаннє його бачили на хуторах коло Вишнівця десь у сорок дев’ятому…

А тоді, після перестрілки з перевертнями, Тимко пропонував мені приєднатися до його загону чи хоча б перебути якийсь час у селі, де він мав надійні криївки. В одній з них, неподалік старого Мошкового млина, ми й пересиділи до вечора, поки тривала облава, що почалася невдовзі після бою. Як мені стало відомо пізніше, до її початку Яворенкові хлопці все ж встигли заховати тіло нашого стрільця.

Криївка була добротна, порівняно з тими, які я бачив і які були, як лисячі нори, куди з великим зусиллям треба було влазити і де навіть не було можливості сидіти: могили для живих. А у тій, за Мошковим млином, ми не тільки сиділи, а й бачили один одного, бо була й лямпа. Ніби між іншим я поцікавився тоді у Тимка, що він думає робити далі, бо це питання мене й самого пекло… Але він уник прямої відповіді.

– Ти за мене не переживай, – кинув він. – А в Кіптиху можеш не йти. Там хлопців уже нема, – додав, начеб вагаючись, говорити мені це чи ні.

Але я й сам про це думав, зачувши стрілянину. Звідси до Кіптихи, якщо напряму через поля, то не більше трьох кілометрів, хлопці мали б відійти. Не чекати ж гарнізону, що не забарився. Проте була надія, що