Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

*) Забезпечити. 6

Портрети, гучномовці, газети нагадали радянським педагогам першого ж дня, як вони прийшли до своїх шкіл, щоб вони не забували яро "клясову пильність", яро потребу боротися з усякими проявами контрреволюції. А педагогам металюргійного інституту нагадала про це ще й жива із їхньої дійсности новина: у бухгадьтерії на звичному місці головного бух-гальтера не було вже Вишиваного, його вже ніде на світі не було: він був розстріляний. А згубила його колишня жінка, що таки десь була в нього, хоч він і ховався з цим. Довідавшись про місце перебування свого зрадливого чоловіка, жінка виказала на нього владі -- повідомила куди слід про те, що він раніш був у "петлюрівських" повстанцях.

Почувши цю новину, ніхто про подробиці не розпитував, кожне зщулившись, замовкало, ішло геть, щоб хтось чогось не подумав.

З першого ж дня трапилася пригода і Самсонові Ліпшицеві. Поспішав він додому на обід, щоб потім знову повернутись до інституту на засідання (починались бо знову засідання, насувались, як хмара з тютюнового диму). Стояв на трамвайній зупинці, чекаючи трамваю. І от до нього підійшов один знайомий пар-тієць на прізвище Пічкуренко. Знайомі вони були тільки трохи, зрідка бачилися в "Наросвіті", а через те й не змогли просто, як то буває між близькими знайомими, забалакати. Алеж і мовчати ніяк було. Тоді Пічкуренко, що держав у руках центральний орган партії "Правду", шелестячи цим розгорнутим паперовим "простиралом" перед очима, показав Ліпшицеві петитну замітку в "Хроніці" про те, що Рикова знято з посту голови уряду і настановлено комісаром зв'язку.

Сказав:

7

o- Щось там у ЦК*) діється ... тільки ми, низи партійні, нічого не знаємо ...

- А це ж централізований демократизм, - вихопилось якось мимоволі Ліпшицеві з уст, та ще й з властивою йому іронією ... з прискаленим хитро - як це він завжди в таких випадках робив - оком.

Більше вони на цю тему нічого не встигли сказати, бо підійшли трамваї, і вони роз'їхались у різні боки. Про розмову цю Ліпшиць зразу був забув. Приїхав додому, пообідав, навіть пожартував за столом з приводу "галушечок". (Хай ніхто не подумає, що Ліпшиді так примітивно харчувались, навпаки, галушки це були ласощі, приступні тільки "відповідальним шрацівни-кам", бо тільки вони одержували в своїх закритих розподільниках борошно). І тільки тоді, як наївся вже та став збиратись до інституту, відчув раптом якусь прикру осугу на сумлінні. Спочатку навіть не зрозумів, що то - якась прикрість, а що саме, не міг добрати. Аж нескоро, як уже був у трамваї, на пам'яті йому стала ота розмова з Пічкуренком, особливо його власна іронічна заввага.

-- "Так він же (Пічкуренко б то) може подати на мене заяву!" - мало не скрикнув привселюдно переляканий чоловік. Відчув, що все тіло йому отерпло.

Так, "заявою" революційного часу називано те, що за старого режиму було відоме під російською назвою "доноса", українською - "виказу". А подавано такі "заяви" революційного часу багато частіше (хоч це, може, й парадокс), ніж за старого це роблено з "доносами". Причин до цього було чимало, а щодо

партійців, то вони порядком партійної дисципліни мусили це робити. Отож можна було думати, що Пічкуренко теж виконає свій партійний обов'язок.

Це було тим можливіше, що партія готувалася до чищення своїх лав, і кожному партійцеві корисно тепер було чимнебудь доказати свою більшовицьку пильність. І найкраще та найлегше це було зробити саме подаванням "заяв".

Крім того, Пічкуренко був із тих, що всяково при-подоблювалися до начальства, слух'яно прислужувалися, продовжуючи революційного часу славнозвісну щодо цього традицію старорежимної російської дій-сности. Яскраво це виявилось, наприклад, у тому, що він, виходень із села, зрозумівши небажаність для начальства "щирого українства", намагався говорити тільки по-російському, хоч і не легко це йому, "хахло-ві", давалось.

Думка про можливу Пічкуренкову "заяву" знизила Ліпшицеві настрій, попсувала добре травлення щой-нозажитого обіду. З цим важким настроєм пішов він і на збори. А на зборах, доповідаючи, говорив мляво, уже без властивої йому тонкої іронії, без будь-якого гумору. І вночі, дарма що цілоденна праця добре його притомила, він ніяк не міг заснути. Як же він тепер нарікав на свій хист гумориста!

- "Бев, як той дурень, - перекривив він сам себе (це буває і з такими тонкими натурами, як Ліпшиць!). - Так наче хто за язик потяг ..."

Днів зо два борсався у цих труднощах Самсон Ліпшиць, а потім вирішив ... попередити можливу Пічкуренкову заяву - подати на нього "заяву" про оті його слова, що в ЦК щось діється. Уночі, як усі в до-

мі спали (так, либонь, пишуться всі "заяви", "доноси"), він написав, обмірковуючи кожне слово, свою "заяву", а вранці другого дня відніс до "райпарко-му*) (обов'язково вже "сталінського"!).

Тільки ж не можна сказати, щоб це його заспокоїло: "заяву" мали ще розбирати, а давно відомо, що виказникові "перший батіг". Отже йому треба було добре ще до цього готуватись. Він зважив усі з а і проти, і, ло-його. виходило, що він переможе. Адже Пічкуренка, як українця, в крайньому разі можна буде обвинуватити ще в українському націоналізмі а-бо, може, й антисемітизмі. Що він намагався говорити тільки по-російському, -це можна буде об'явити лич-куванням. "Як не ховай погане, а воно таки гляне", звичайно казано (на зборах тощо) про такі хитрощі українських націоналістів, цих найпідступніших ворогів радянської влади і носіїв головної небезпеки в ... своїй таки, українській державі - "місцевого націоналізму".

Були у Самсона Ліпшиця ще й інші неприємні "передчисткові переживання". Він же був крамарів син, а його жінка - .попівна, та ще й такого попа дочка, якого розстріляно за контрреволюцію... Це о-станнє було таке для "чистки" страшне, що на саму думку про нього в сердешного чоловіка підгиналися ноги й виступав холодний піт на чолі.

Від цих думок він навіть на лиці упав, змінився дуже. І хоч при людях ще прискалював іронічно око, але то вже було тільки личкування його переживаннів. А далі він став... запобігати ласки в тих, що здогадно