Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

- "А теща? - обізвався другий голос. - Вона, та гадюки, теж залишиться на своєму місці?"

Теща стояла, як непохитна скеля серед розбурханих хвиль, із стихійною неминучістю стояла, і її ніяка сила це могла з його родини вилучити... Та й з Любиною знов зайшов дуже далеко... Це означало б, що він зрадив п вдруге. А вона ж так його любить... ще може смерть собі заподіяти... Плакала ж як! І це теж уже був новозав'язний вузол.

Усяк: тенета заборсувались навколо нього дедалі дужче і в н не добирав способу, як їх розплутувати.

З поблизького мартену почали випускати сталь-сонце сяйне течиво полилося дугою в ківш, швидко наповнюючи його й творячи вогненне плесо. Плесо ніби потягло пів-лритомного Перемітька до себе, він навіть зробив кілька ступнів у тому напрямі, його обдало великою гаряччю, обсипало віхолою іскор.

- "Отак би кинутися сторч головою в те плесо - і ніяких тобі думок, ніяких проблем більше..."

Майже фізичним зусиллям відігнав цю думку - обернувся на якийсь рух позад себе. До нього підбіг м'яким котячим стрибком (вибіг знизу, хапаючись за бильця сходів руками) один робітник, мануйлівець, що горнувся до нього, як до свого, як до українця.

- Павле Петровичу! - шепнув захеканий. -- "Гепеушники" вас шукають... Я почув випадково, як за вас питали... Он де!..

І відскочив - сховався за мартен. Перемітько перевів погляд у напрямку, куди кивнув головою робітник: на місток сходило троє військових, при зброї, в уніформах ДПУ.

- "За мене питали? - подумав збайдужіло. - Невже Сисой виказав? Чи отой чортула Маркел?"

Згадав також, що незадовго перед цим повз нього пробігав Саркісов, "завспецвідділу".

А потім махнуло крилом усе його життя: він поганяє коні в лузі, а батько плужить... а над ними осінні хмари, вітер і ґави... мати готує йому все - чисті сорочки, харчі, виряджаючи до міста вчитись... "над Києвом і голуби, і сонце, а в нього на грудях жовто-блакитна стрічка... на грудях стрічка, а на плечах рушниця... і нарешті його власний син-малятко дрібними ніжками й ручками шамотає, так "розумно" зорить на нього блакитними оченятками... Скаже: "Татку! А може, "папа"?!

І найближча дійсність... Скосив Перемітько очима на пдесо вогненної маси: розтоплений, як масло, метал мінився гарячими переливами, устоюючись (бо вже з печі випустили) - тяг до себе непереможно, невідбивно.

Передній "гепеушник" вихопивсь на майданчик і, вимахнувши револьвером, гукнув:

- Руки вгору!

Перемітько підкинув руки, а тоді схитнувся скісно, ніби стрибав з беріега в воду боком, і, як ізмигнути оком, знявся в повітря на крилах свого життя - та й кинув себе в теє плесо.

У плесі бахнуло, але навіть димок не пішов, як туди чульбукнуло людське тіло.

"Гепеушник" вистрілив у тому ж напрямі, а потім роззирнувся навколо, немов перевіряючи, чи, дійсно, то була перед ним жива людина, чи то, може, йому тільки так було видалось. Отетеріло лупав очима.

А цех гуркотів, шипів, дзенькав, скреготав металом ішов далі, не спинявся.

САТИРИЧНА ПОВІСТЬ

1

Швидко проминуло дороге для радянських педагогів літо. А було воно дороге їм не тільки однаковими для педагогів усіх країн приємностями - теплом та чималим відпочинком, а ще й деякими суто-радянськими втіхами. Адже їм впродовж двох місяців не загрожували ні "проробки" на професійних зборах, ні дописи в стінних і в друкованих газетах, ні виступи їхніх учнів на "виробничих" нарадах, ані будь-що інше з таких можливостей. Улітку вони могли спокійненько собі спати, не знати болючого серцебиття, божевільного нервування та інших болів, що їх викликали в педагогічних "клубках нервів" всі оті "проробки", дописи, виступи ...

Надійшло перше вересня - початок нового шкільного року. Була незакаламутно-тиха пора, устояні, чисті дні, затишний спокій природи - густолистих дерев, уже, щоправда, трохи прижовклих, та різнобарвних квітяних клюмб, що ними місто прикрасило свої, мовляв іпоет, "ромби та квадрати". І геть усе в цій міській природі нагадувало вже про того, хто надихав усі оті "проробки", дописи, виступи, хто дедалі дужче, як там кажуть, убивався в колодочки і хотів вирости на нового титана, нового Прометея, тільки більшого й кращого, - про великого Сталіна. Ніжно-кучерявий кураєць на клюмбах (біля вокзалу, на головному проспекті, у міському саду, у житлокоопівських дворах) поріс так, що все виходив напис "Сталін", чепурно під-

стрижені кущі жовтої акації не в одному місці казали про те саме ймення ...

Річ зрозуміла, що не тільки природа, а й усе інше в

місті казало про того, що йому всі міста й села на одній шостій земного простору тепер належали. Його портрети, уже справжні, мільйонами надруковані, були цього "устояного" літнього часу, коли ні дощ не підмочить, ні паморозь на вітрині не закриє, скрізь і всюди - на чолах будинків, у вітринах крамниць, в установах над столами "завів", у школах на місці колишніх царських портретів і навіть у спальнях завбачливих "хатніх господинь" (на випадок трусу, щоб бачили, що родина радянська), ймення цього великого "проводиря народів" славили й громоподібні гучномовці, поставлені на вулицях та майданах ... Славили, гукали, хрипли, шваркотіли ('бо соціялістична техніка була ще не зовсім на висоті).

Таке звеличування, ба й убожнювання проводиря, правда, суперечило марксистській теорії про ро-лю особи в історії, - але... хіба не люди творять і змінюють історії? Що заважало особі, що заволоділа історією однієї шостої земного суходолу, хоч трохи змінити суперечну щодо ЇЇ становища теорію, хай би то була й марксистська непорушна істина? Цезар, Наполеон - то справді були тільки тріски на хвилях народних рухів, - але хіба їх можна рівняти до народного проводиря товариша Сталіна, ім'я якого у всіх на устах? Правда, дехто з так званих "механічних громадян" (як їх назвав Ґоркій) проказували це ймення у своїх виступах на різних зборах з думкою застрахувати*) себе від отих "проробок", трусів,