Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
-- Юринда! Нічого нам не буде!
- Буде! Я з партії аж захурчу, а слідком за мною полетиш і ти... Скажуть: "Поки був зятем, покривали, а тепер виявляють "більшовицьку пильність"! Отож, - поклав він широку долоню на стіл, наче роздивлявся її, - ані писни мені! Треба мати в голові хоч трохи смальцю... Досить того, що ти вже пробував із ним. "говорити". І мама дурницю зробила, що ключі дала...
Брати замовкли: становище, справді, було безпорадне. Якийсь час усі троє мовчали, а потім; Сисой запитав сестру, що вона думає робити.
Раїса знов ударилася в сльози. Скрикнула:
- Ах, дайте мені спокій! Я нічого не знаю...
І, покинувши братів, побігла в спальню. Бпати зноц переглянулись між собою. Обом було ясно, що питання було не зовсім доречне: вона ж чекала від них поради, а не дурних запитань. Але що вони могли їй порадити?
Так вони й пішли, нічого не врадивши.
Коли Раїса залишилась сама, пригнобленість і плаксива безпорадність вивітрилася з її голови, як дим, а натомість виникла гостра свідомість потреби самооборони й помсти. Наче важку хмару перекреслила блискавка. Він же, той її гарний і дорогий для неї чоловік, й власність (як вона раніш думала) не просто покинув її, а пішов до іншої! І пішов назавжди, ніколи більш до неї не повернеться... Однаково, як умер для неї! Уявила свою суперниницю (як запам'ятала ще з порогів) вродлива, смагляве обличчя, чорні, як шовкові, брови,... і пишна жіноча постать... Уявила: він, ЇЇ чоловік, прихиляє свою гарну, кучеряву голову до її розкішної коси, треться щокою об її щоку, а потім наближається скульптурно вирізьбленими, з чорним трикутничком вусів губами до її піврозтулених уст - і цілує, впивається устами в уста! Цілує, як її цілував!.. І ще в
них спільне: Україна. Та ненависна Україна, що розлучила їх!.. Зойк-стогін вихопився їй із грудей. Заскрипіла зубами. О, ні! Цього вона йому не подарує! Ні! Якщо не їй, т,ак і іншій, отій гадюці, він не належатиме! Хай краще, справді, умре! Якщо перше в неї був замір утопитись самій і дитину втопити, щоб, мовляв, йому було гірше, то тепер вона вирішила зробити інакше (вони обоє тільки зраділи б тому її першому вчинкові!), - зробить так, що й та її розлучниця його не матиме... Ні, ні, ні... вони не будуть цілуватися!
Страшний задум заволодів нею до безтями. Вона відчу-ла приплив енергії, кинулась одягатись, накинула йа себе спідничку, жакетик, хустку. На мить подумала була про ди-тину - як її лишити саму в хаті, та в цю мить прийшла стара Мітяєва. Глянула на дочку здивовано:
- Куди ти?
Раїса нічого не сказала - вискочила з хати...
Кондукторка трамваю, що йшов із Чечелівки, звернула увагу на молоду пасажирку, худеньку й бліду, з нездоровим блиском у синіх очах, що поводилася, як непритомна. Розтріпана якась, неохайно одягнена. Ускочила й сіла, а як кондукторка підійшла до неї, щоб та взяла квитка, здивовано запитада:
- А хіба я ще не платила? Вибачте!
А як устала на Садовій, спотикнулась об край хідника і впала, мабуть, долоні пообдиравши. Кондукторка навіть у заднє вікно трамваю виглянула, щоб побачити, що та жінка робитиме далі, але трамвай рушив і швидко віддалився від "нещасної".
...Біля ДПУ молодичку спинив синьокашкетний вартовий, як вона розігналася була прямо в двері. Не зразу змюгла пояснити, куди їй і чого, власне, треба. Йому, північанинові, не зовсім було ясно, що означало слово "Петлюра", що про нього - ця півпритомна молодиця хотіла комусь сказати. Зателефонував нагору, позираючи з підозрою на чудну жінку.
А жінка стояла й шепотіла:
- Як не мені, так і не їй!
- Зброї не маєш? - спитався вартовий і мацнув за груди, щоб потрусити, але потім від цієї думки відмовився: жінка була не така вже привабна...
Сказав, щоб ішла на третій поверж, кімната число 13. І вона пішла сходами нагору, вже досить мляво, ніби раптом завагавшись. Ніби виносила тими сходами нагору якусь вагу. Навіть спинилась була, заплющила очі і так деякий час майже безтямно стояла.
Та відступати було пізно. Пішла далі
- Він же мене зрадив, - сказала майже вголос, опинившись у вузькому коридорі, засланому м'яким килимом, - не пожалів... чого ж мені його жаліти?
Ще вона не знайшла числа 13, як назустріч їй відчинились двері, і звідти виглянув стрункий юнак у синьому ґаліфе, в сорочці (,,гімнастерці") захисного кольору, підперезаний ремінним поясом, з кобурою на нім, - юнак - як високоногий молодий півник, що спинається кукурікнути.
- Заходьте!
З усього було знати, що він спеціяльно чекав на неї, зацікавившись тим, що вона мдла сказати. Не міг не звернути уваги на її розтріпаний вигляд, уже тепер не блискучий, а затуманений безтямно погляд, що свідчив про якусь нерішучість. Йому навіть показалось, що вона поточилась, опинившись у його кабінеті, порожній кімнатці, з канцелярським столом і з двома чи трьома стільцями. Тож підхопив її мерщій і, підставивши стілець, посадив. Також сам сів з протилежного боку стола.
- Чим можу служити? - запитав, пронизуючи молодицю ,,фаховим" поглядом своїх чорних очей. - Ви щось хотіли сказати?
- "А може б, не треба?" - подумала мляво, а- вголос сказала:
- Мій чоловік... мій колишній чоловік - петлюрівець. Був отаманом банди...
Очі слідчого заблищали хижим вогнем людолова: в його пастку попалась дорогоцінна здобич.
- Хто він, той... ваш чоловік? - спитався. - Як на прізвище?
- Інженер... начальник цеху в заводі ім. Петровського Перемітько... Павло Перемітько...
- Звідки ви знаєте його минуле? - Він мені сам казав...
На мить їй стало ясно, що саме так треба казати, щоб урятувати братів, не втягти їх у цю справу: інстинкт крови озвався.
