Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Отже, Перемітьків "наступ" замість урятувати - поглибив, подвоїв небезпечність його становища. Він же став тепер для Мітяєвих не тільки політичним, а й особистим: ворогом. Адже й Сисой тепер, довідавшись про таку страшну свзрку між зятем і сестрою, перестав до них іуіходи ги. Та й у заводі уникав зустрічатися з зятем.

А Маркел спробував був навіть активно вмішатись у цю сварку.

Якось у суботу, як Рая з дитиною й матір'ю кудись вийшли, Павло почув якийсь шерех у вітальні. Відрухово прочинив з кабінету двері - виглянув: перед ним стояв... Маркел. Кепка цатовкмачена на очі, права рука засунута в кишеню штанів.

"Як він сюди зайшов? - була перша думка в Павла. - Без ключа... І щось у нього в кишені!"

Подумав іще, що ключа могла дати йому теща, і вона, можливо, підіслала його.

- Як ви... ти сюди зайшов? - спитав ще стримано Маркела вголос. - Не подзвонив, нічого..-

Маркел мовчки підвів голову - чорний, насуплений, - і глянув Павлові в вічі: в обох зустрічних поглядах свінула ненависть.

- Як ти ввійшов, питаю?

- А так, як бачиш, - кинув недбало Маркел.

- Ти вдерся в чужу хату без дозволу... Та ще й... з рукою в кишені...

- Юриндаі (але руку з кишені вийняв). Мені треба з тобою поговорити. Про сестру... І я до сестри в хату зайшов - не в чужу...

І він ступнув перехильцем набік, сів на канапі.

- Чи ти ба який! - гірко зіронізував Перемітько. - "Поговорити"... Нічого м'ені з тобою говорити.

- Мені треба знати, - вів уперто свою наперед, мабуть, наготовлену мову Маркел, - будеш ти з Райкою миритись чи ні? Бо інакше...

Перемітько відчув, як усередині в нього почало могут' ньою хвилею зводитись обурення, по всьому тілу побіг здриг, аж зуби скрипнули. Він навіть підійшов до Маркела ближчеі

- Ти... тобі треба знати? - скерував він гострий погляд у нахабні очі зухвалого шуряка. - А ти хто такий, щоб ставити мені такі питання? Щоб мене лякати? Босовило якийсь!..

- Можу й налякати. - твердо сказав Маркел. - Ти думаєш, я не знаю, хто ти такий... що ти робив за революції¦',? Знаю теб,е, як облупленого... І якщої ти не помиришся...

Перемітько здерев'янів увесь.

- "Так і він уже знає про те!" - шибнуло в голову. - Виходить, старший брат уже поінформував його!"

Здавалось, земля похитнулася під ним, йото погляд, ..схитнувшись", упав на трюмо, де він побачив своє обличчя, залите смертельною блідістю. Але він зробив розпачли-во-очайдушне зусилля й "вирівняв" себе, зціпив зуби - ? кинувся на ворога з криком:

- Що ти знаєш, босяцюго? Кажи - що?

Ухопив обіруч нахабу за петельки, зірвав його з канапи. І вже кричав нелюдським голосом:

- Шантажувати?! Га? Геть із моєї хати!

Маркел був дрібніший проти нього на зріст та й на силу, либонь, не дужчий, - тож, заскочений отак несподівано, борсався безпорадно в сильних зятевих руках. А як той струснув ним так, що аж мало в повітря не підкинув, з кишені в Маркела випала фінка.

- Бач, із чим: він прийшов! - вигукнув, вгдкидаючк ножа ногою, Павло, сам безтямно трясся й Маркелом тіпай; як віхтем. - Зарізати хотів, розбишака

І в цю мить у голові йому (Павлові б то) промайнули несамовита думка: ,Задушити б паскуду!" Та потім схаменувся ("буде гірше тоді!') і поволік непроханого гостя до дверей, а там штовхнув двері ногою, відчинив і викинув зухвальця надвіірі, аж той стовбула з ґанку став. А як зачинив двері, почув брудну лайку й нахвалку Маркслову:

- Начувайся ж тепер, Петлюра нещасний! Увійшсзши до хати, Павло впав, задиханий, на кана'

пу. Що ж тепер робити? Невже викаже? А втекти нікуди... на цілій шостій земного суходолу... Колись за старого кріпацтва, за царів, Микола Джеря міг утекти і врятуватись, а тепер, за "народньої радянської влади" не можна... нікуди..

опріч хіба... смерть...

Смерть? Він здригнувся від страшної уяви... Справді, чи не заподіяти собі смерти? Щоб усе обірвати разом!.. А потім прийшло повне розслабліення й байдужість до своєї долі, що буде, те й буде. Довго сидів без думок, без руху.

Якже туман у голові став розходитись, узяв обмірковувати спокійніше своє становище. Важке воно, але... не так легко їм і виказувати тепер"... і

А крім того, у нього ж була ще Любина...

Бувши начальником цеху, Перємітько мав тепег змогу бачити Любину частіше. Вона робила в головній конторі табелярні зведення і частенько забігала до його цехової контори перевіряти різні дані. Спочатку він уникав розмов з нею, бо ті розмови були ні до чого. Та пізніше, як його родинні справи зайшли в безвихідь, він дав волю своїм почуттям...

Він не міг не звернути уваги на те, що Любина вигарніла ще більше. У її рухах і манері говорити з'явилася більша статечність, а її глибокі карі очі світилися розумом. О, так, вона була б йому більше до пари, ніж... та !

Звичайно Любина не затримувалась довго, як приходила до контори, та й розмовляла здебільшого з цеховим табельником. А то якось прийшла пізніше, наприкінці робітного дня, як табельник уже пішов додому. Побачила, що Павло сам, - і збентежилась, аж оту статечність утратила.

Спитала:

- А... він пішов уже? Я хотіла...

І таке вже, щоб і йти. "

Павло підвів очі від своїх паперів і, вкмітивши її рух, похопився:

- Стривайте! Так, він пішов... Але... але ж я тут є. Чи ви, може, не хочете мене бачити?

В останньому запитанні було щось від його колишньої манери говорити з нею півжартом, півсерйозно, - "дурна звичка"