Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Я буду співати українських пісень.
- Що за дурна фантазія!
Стара перейшла на високі ноти свого гучного голосу і взяла викладати цілу програму виховання їхнього сина. Дитина повинна змалку привчатись до великої російської культури, до мови Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова, Достоєвського, Толстого, Чехова...
Раїса силкувалась її спинити, та вона як з припону зірвалась.
Авжеж, тільки до російської... Бо де та українська культура? її нема! А якщо й є, то тільки мужицька... З мужицтвом далекої не підеш!
Павло трахнув кулаком об стіл, аж склянка, що була на ньому, перекинулась, покотилась на край і, впавши додолу, розлетілась на дрібні скалочки.
- Хто тут господар, у цій хаті?! - вигукнув. - Хто батько цієї дитини? Чия тут має бути культура? Чия? Коли й партія за українізацію...
Теща схопилася з мкця й кинула дитину Раїсі на руки. А тоді витяглася до зятя всією своєю кишкою-постаттю й прошипіла:
- Ні чорта з вашої України не вийде! Росія була велика й буде!..
Та й побігла в хату. Перемітько теж схопився був на ноги (а для чого? за тещею гнатись?), а потім став бігати по веоанді, скріипучи мостинами.
Раїса кинулася з дитиною за ним, щоб заспокоїти.
- Ну, заспокійся! - сказала. - Ну, я буду співати йому українських пісень, говоритиму по-українському. - Агу, Валодічка! - озвалась до дитини, щоб показати, як вона говоритиме.
- "Валодічка"! - гірко скривився Павло, спинившись біля жінки.
- Ну, а як же?
- "Володко"... А коли хочеш ніжніше - ,,Володик"... Але ти с,ама нічого не вдієш. Вона ж - твоя мати біля нього ввесь час буде і паралізуватиме всі твої зусилля. А вона ж ти чула? - не хоче навіть спробувати! Стала в бойовийчу позу... за російську культуру і аелику Росію. Ця типова великоруська шовіністка. Я не заперечую, що російська культура велика, але хай вона залишається в своїх межах у Тулі, в Москві. А тут, де живуть спогади про Запорізьку Січ, має панувати українська. І ця культура не така мала, як твоя мати каже. Є й Шевченко, і Франко, і Леся Українка... І наша дитина повинна насамперед до цієї культури призвичаюватись... І школа в неї буде українська... А тимчасом чи ти розумієш, що в нас виходить? Якщо я й ти будемо говорити до нього по-українському, а "бабушка" по-російському, то це буде каліцтво, а не виховання. Отже, це... це просто нерозв'язна проблема!
Він замовк, сів знову і взявся за голову. А по якомусь часі обізвався знов:
- Аз другого боку, я не можу допустити, щоб мій син виріс у чужій для мене культурній атмосфері. І через кого наша дитина мусить русифікуватись? Через одну... кінець кінцем, випадкову для родини людину... : . .;
Тепер Раїса гостро насторожилась.
- Це не випадкова людина, - сказала терпко, - це моя мати...
- Але ж вона необов'язково повинна жити в нас... У неї ж є сини, є ще одна заміжня дочка, де вона не ускладнювала б так життя, як у нас...
- Я матері не можу вигнати! - мовила твердо Раїса й відвернулась.
Це вже була сварка між ними, вибух того прикрого, що потроху нагромаджувалось у взаєминах між ними, складаючись із побутових дрібниць, непорозумінь тощо. Павла ж і далі дратувала її побутова неохайність, і він мусив не раз їй нагадувати, щоб хоч ради свята (як от сьогодні) причепурилась. Ну, і, звичайно, її російська мова... Почувши тепер від жінки оті слова про матір, Павло відчув, як між ним і його жінкою знов війнув знайомий вітерець відчуже-ности, відчув себе самотнім у цій родині, йому було ясно, що проти нього був сильний "Фронт" дочки й матері, і його син природньо залишався в "ворожому таборі". Виходило, що ьіл ке матиме й сина... 'Краще б воно було й на світ не родилось! Тоді б він хоч не був з цією... кацапкою так зв'язаний!
На нього налягла страцща вага розпуки, ніби чорна ся "полинем" нервового болю. Потім той біль пересунувся, хмара затьмарила розкішний весняний день. Голова налила-зосередився на тім'ї і там наче свердлом увірчувався.
Павло встав і помалу пішов до свого кабінету. Раїса за ним не погналася.
Після цього в домі в них запанувало мовчання, така
сварка, якої ще в них не було. І вона, ця гнітюче-мовчазна сварка, розтяглася вже не на день, не на два, а... може, вже їй і кінця не буде?
Чи говорила Раїса з матір'ю, Павло не знав, але до нього не обзивалась, як він приходив з роботи.
Цю нервову напругу-тишу в домі порушував тільки плач дитини, та й це було коли-не-коли тільки, бо дитина була спокійна і здебільшого спала
Спав Павло в своїм кабінеті, обідав у заводській харчівні. А самопочуття в нього було таке, неначе він жив і рухався в умовах міжплянетної безваговости, механічно викокував службові обов'язки, механічно вітався з людьми, але разом із тим був далекий від усього цього. І це почуття "відносилось" не тільки до його безглуздого тепер родинного становища, а й до його становища в суспільстві. Він же серед "своїх" партійців був виразно ,,чуждий елемент'' (то були росіяни, а він українець), а серед українців його вважали за запроданця, трохи чи не за "сексота" - і теж бокували від нього.
А все це свідчило про т,е, що його трагедія була не просто трагедією мішаного шлюбу, а зудар двох націоналіних стихій - тубільної української й імперіялістичної російської, що зосередився в його родині, як в оптичному фокусі.
Важко було й гидко. Якби він міг пити, то хоч би горілкою зливай своє горе, та алькоголь був органічно' йому неприємний, на саму думку про це йому з душі вернуло...
.Отже, де вихід? Куди прихилитись? На пам'яті мимоволі ставала Любина Загребельна...
