Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Тенетіа навколо нього дедалі дужче заборсувалис ь...
На майдані ім. Жовтневої революції, крім історичного музею імени Поля, було ще дві твердині українства - до-мик проф. Яворенка (цегловий з мезаніном, очима-вікнами на парк ім. Т, Шевченка обернений, високим парканом', з колючим дротом на ньому, обнесений) та мешкання (не дім - тільки мешкання!) Петра Олександровича Охріменка, загублене в одному з цеглових, одноповехоеих будиночків, розкиданих на схилі крутого Дніпрового берета, з того боку, звідки виднот Мандриківку.
Для одного з літоб'єднання "Зоряно" - для Василя Чаплі наймилішою була остання твердиня, як і наймилішою в цьому місті для нього людиною був її комендант Петро Олександрович Охріменко, брат відомого на всеньку Україну академіка, викладач місцевого ІНО і його, Чаплин, учитель. Ні. мало сказати: учитель, - батько, коли не більше щось.
Чому ж це так? Чому цей ніевисокий, худорлявий і взагалі "зокола" непоказний, якогось невиразно-солом'яного кольору, з ріденькими такого ж кольору вусами, кривоус-тий чоловічок так багато для цього молодого письменника важив? Що його, Чаплю, до цієї теж зокола непоказної твердині домик же звичайний, з низенькими віконцями, зачиняними на ніч прогоничами) та її коменданта так гнало?
Треба сказати прямо: гнало його сюди те чуття, що його ні з чим не можна порівняти - ні з любов'ю до батька й матері (від них біологічно, вийшовши на власний життьовий шлях, можна відірватися), ні з коханням до найвріод-ливішої жінки (бо й таку жінку можна розлюбити!), - чуття, що йому на ймення "любов до України", тієї України, що в неї такі пісні, такий Шевченко, така Леся Українка, такий Франком такий Винниченко...
- "Гм, - мюже хтось подумати. - Чи не порожня це, часом, патетика, не фальшива "фразеологія", що на неї не можна сказати, щоб скупі були наші патріотично-наставлені письменники й поети, що звичайно співають: "Та коли ти Вкраїни не кохаєш, ти не моя"? Як таки мюжна ставити якусь абстракцію понад усе живе й відчутно-дороге (батьки), понад безтямносолодке (любов до жінки)!?
А крім того, та Україна, як її спробували були такі, як і оцей Чапля, 1917-20 роками з абстрактно-інтеліґентських висот на тверду землю стягти, в селі геть чисто побільшовичилась була і на глум вирізувала тризуби на живих чолах у цих непроханих борців, а в місті фактично ніколи сама себе не визнавала, в "пани" пнулася, "панською мовою" хизувалася і в Січеславі, кінець-кінцем, на оті три твердині, на три краплі в морі стеклася, тобто трохи чи не нанівець звелася!
Хай "гмикають" чи не "гмикають", але це факт! - факт, що Василь Україну понад усе поставив! Факт - усупереч таки всьому сказаному... Та Україна як причепилася на початку 1917 року до Василевого серця, та так уже й не кидалася його, тая причепа, як спала з його очей пол>да імперії-гнобителя, а натомість звелася перед його здивованим зором: ота українська краса, оті чари, та так уже він і ходив обмарений.
На село до батька й матері (батько помер під час голоду 1922 року) Василь їздив раз на рік, бо розумів, що не можна не їздити, як вінчався з коханою дівчиною, то ще того дня іспит з історії українського письменства складав (навіть у такий момент за своїми "українськими книжками" світу не бачив!), а до Петра Олександровича бігав, коли тільки міг - мало не щотижня. Бігав, Україною одержимий, дарма що його молода й кохана дружина казала-благала:
"Ти б хоч сьогодні побув дома!" А потім навіть почала ревниво припускати, що він не до Петрр Олександровича, а до якоїсь красуні на побачення бігає, ба й таке було, що бучу з приводу цього збивала.
Аліе ще раз "гм": Україна - це одно, а Петро Олександрович - це щось інше. А ті з Чаплиних земляків, що цього коменданта української твердині знали, можуть ще й таке сказати: "Комендант то він комендант, але твердиня бу-ла не така вже й українська, і її - одну з трьох крапель у м'орі - шашелі виразно зсередини роз'їдали: Охріменкові жінка й теща між собою, з двома хлопчиками й з ним (одного батько звав "Дзьобик", а мати "Женічка") по-кацапському розмовляли, ніякої України не визнавали. Зверніть увагу: "й теща"! Тещі бо в родинних твердинях не рез беруть гору й над не такими плохими комендантами, як Петро Олександрович! Не забувайте: теща проти України! Це ж була така ситуація, як і в родині інженера Перемітька. Різниця була хіба тільки в тім, що його теща й жінка мали українське прізвище "Крамаренко", і була та його жінка не така білява кацапка, як у Перемітька, а типова українка, молодша за чоловіка, струнка й чорнява; поглянеш - подумаєш: ,,Отакий український чорнобривчик! І де він, кривоустнй, доп'яв таку?!" Але треба було тільки, щоб вона розтулила повненькі, як пуп'янок троянди, уста й сказала до чоловіка "Петінька", як ті чари від її вроди для української свідомосте розвіювались, зникали... Отож і різниці, власне, ніякої не було! А крім того, він і сам мав кацапське прізвище, що його ви, добродію Чапленку, тенденційно, з своєї шовіністичної позиції українізували - переробили ,,'Ов" на ,,-енко", а він сам навіть фонетично його не українізував, не хотів змінювати ,,-ов" на ,,-ів'".
Так, це все правда - і про жінку, і про тещу, і про прізвище. Алеж Петро Олеодандрович не раз Василеві казав, що він насправді родини не має, що й жінка й теща - чужі йому люди, і Василь не раз був свідком сутичок у цій родині на міжнаціональному ґрунті, бачив, як його запрошували до столу, що Єсміань протікає не тільки десь там між Україною й Росією, а й по їхньому родинному столі. Ну, а щодо прізвища... прізвище - не душа людини, а тільки зовншній знак якоїсь випадкогаости. Головне ж бо для Василя було те, що з Петра Олександровича був найбезком-промісовіший на все величезне місто українець, найчистіший носій ідеї його улюбленої неньки України. Та й бував Василь звичайно не в мешканні, а в тій його частині, що була по вінця заповнена не якими, а "українськими" книжками.
О, чого тільки й не було в тій тісній від книжкових полиць кімнаті! А
