Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Аж нестямився зять від обурення й люті, вискочив із спальні, кинувся силоміць відривати нахабу-тещу від телефону.
- Як ти смієш!? Хахол проклятий! - репетувала відьма, блискаючи з ненавистю очима, вишкіряючи свій зуб. - Вона в таком положенії, а ти...
І хоч Павло ЇЇ, кінець-кінцем, від телефона відірвав, та вона таки встигла щось там у слухавку крикнути. А через деякий час знадвору задеренчав тривожно дзвінок, і Павлові, же стишеному трохи, довелося йти відчиняти. Але й теща кинулася поперед нього туди ж таки. Отож вони вдвох зустріли Сисоя (він прийшов сам, без Маркела), і кожне, видамо, хотіло якнайшвидше його поінформувати, а Павло (піймав себе на цьому)... виправдуватись.
Сисой просто вскочив у хату. Був захеканий від швидкої ходи-шкандибання, аби-як нашвидку одягнений (піджак поверх піжами, на ногах хатні виступці - не черевики), а важкий його ціпок наставлений не тільки на підпирання в ході, а й ца напад чи оборону. Не виключено, що в кишені мав ще й нагана, як про це, глянувши на шуряка, зразу ж таки й подумав Перемітько. Його ж не могло не стурбувати те, що телефонування було обірване, і він, власне, не знав, що скоїлось.
- Що тут у вас таке? - насторожено запитав, скинувши шапку й витираючи піт.
Теща вискочила наперед, як вояк з рапортом перед на-чальство.
- Вона в інтересном: положенії, а він б'є!..
- Хто б'є? - підскочив Перемітько, злякавшись самої думки про це. - А ви бачили?
А потім ніби з докором:
- Ви хоч би Бога побоялись... Ви ж наче варите в нього, - миєте ж повну кімнату ікон... І отаку неправду кажете!
А далі повернувся до Сисоя і, махнувши рукою в бік відчинених дверей спальні, сказав:
- їй закортіло серед ночі оселедця... -- Оселедця? Якого оселедця?
- Спитай ЇЇ...
Сисой ступнув у скіпець кілька разів - заглянув до спальні.
- Ну, як ти тут? спитав улюблену сестру співчутливо. Та Раїса тільки схлипувала й нічого не казала. Вона
вже, либонь, і сам'а не могла б пояснити, чому їй заманулося того оселедця, та ще й уночі. І трохи чи не соромно було, що збила таку бучу серед ночі, потурбувала всіх.
- Га? - нагадав про своє чекання відповіді Сисой. Та відповіді не було. Тоді він повернувся, надів кепку,
яку так і тримав у руці, і мовчки пішов із хати. Йому стало, мабуть, ясно, що це була тільки одна з мюжливих у всякій родині сварок.
3<а ним ніхто не погнався, не спинили його: ніч же, час на спання - не на балачки, і він же не в гості приходив.
Теща теж потягла мерщій до свого лігва, трохи чи не присоромлена, либонь, тим, що потурбувала даремно сина такої пізньої доби. (Щодо, зятя в неї, очевидячки, такого каяття не було - на те вона теща).
А Перемітько, залишившись у світлиці сам, у місячному світлі Серед мовчазних меблів, сів у фотель, схилив голову на руку і так застиг. Гіркі думки завирували в його голо-ві. Він розумів, що в Раїси ці примхи від вагітности, але невже через її вагітність він не має права навіть на спання? І вона б це повинна розуміти та стримувати себе... А то наробила серед ночі отакої колотнечі! Ще добре, як сусіди не почули, а як почули - піде чутка по всьому місту.
Не знав, що робити - лягати чи так сидіти всеньку ніч. Сон же десь розлетівся, як пух під подувом вітру, - наче йому ніколи не хотілося й трохи спати. Ех!
Потер долонею чоло, відчувши в голові нервовий біль, що "круглою латкою" ,,льокалізувіався" з правого боку, захопивши праву брову й пішовши поза вухо. Ніби ту "латку" хто приклав там!. Вирішив не лягати, бо однаково не засне вже до ранку.
Та через деякий час із темного чотирикутника спаль-няних дверей випливла потиху на місячному промені якась ніби русалка в довгій, блакитного кольору сорочці, з розпущеними косами, - сорочка, як хвиля води, обтікала струнку постать, а коса - як водорості в тій воді... Обережно наблизившись до засмученого чоловіка, русалка піднесла б-ломармурову в місячному сяйві руку й погладила нею його кучеряву, хоч тепер і розкустрану голову, а тоді обхопила його шию голими, теплими руками (як в отому його сні!) і спритно сіла йому на коліна. Приторк ніжної ручки до Павлового чола ніби вийняв з нього біль, а прилипле до його таке гаряче, як присок, жінчине тіло пройняло все його єство добрим заспокійливим теплом. Двоє їхніх тіл злилися в одно, і годі було сказати, де кінчався в і н і починалася вона. Тільки вже помітно опуклий Раїн живіт трохи розривав ту єдність - щось третє стало поміж ними. Але ж те третє - то був їхній син або дочка, - це Павло гостро тепер усвідомив. І велика ніжність до дружини, матері його майбутнього "нащадка", виповнила йому груди. Він уже все, геть чисто все простив їй, підвівся, взяв на руки її легеньке тільце і обережно, поніс до спальні...
...Ще раз спалахнула була між ними така сама гостра сварка, але вже з іншими побічними мотивами. Плачучи й пригортаючись до чоловіка, Рая не гказ казала, що вона не перенесе родива - умре. Павло заспокоював її, казіаз, що так, мовляв, усім вагітним здається, але ніхто не вмирає. Хіба, може, одна на мільйон...
Вона здебільшого заспокоювалась, а то якось очі їй засвітились зеленим вогнем ревнощів, обличчя "задерев'яніло", і вона сказала, відчужено кинувшись від нього всім тілом:
- А може, ти чекаєш, щоб я вмерла? Чекаєш... а тоді візьмеш собі оту - як її?.. Загребельну...
Павлові наче