Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Коли всі виходили з дуба, випадково сталося так, що Любина Загребельна опинилась біля Перемітьків.
Павло Перемітько, що, здавалось, увесь час тільки про таку неминучу з нею зустріч і думав, похопився знайомити (збентежено! по-дурному! і басок йому урвався'):
- Знайомтеся... Товаришка Загребельна... А це моя дружина...
Серце йому так застукало в грудях, наче його спіймано на гарячому злочині. Він трохи чи не почервонів навіть. А чому? Чи не тому, що він своїй жінці досі ніколи ані словом не згадав про цю свою "знайому" Загребельну? І знов: чому? Адже в нього з Любиною фактично нічогісінько не було! Так чого ж тоді він робив з цього таємницю? Не було нічого, - а от робив! Гм...
Любина й Раїса подали одна одній руки, але ні та, ні та не здобулися й на слово - хоч би для звичайної чемно-сти щось промовили. Тільки скинули одна на одну поглядами і теж... трохи чи не вороже. І це Пєремітько спостеріг. А водночас мимоволі порівняв: Любина - хорошого зросту, з розвиненими жіночими формами тіла, з гордо поставленою головою й чудовим профілем, увінчаним чорними бровами, як двома вигнутими луками; Раїса - дрібна, щупленька, хоч гарненька на виду-
"Ситуацію врятувало" те, що ніхто не міг стоятк на місці: усі мусили поспішати за екскурсоводом, що вів їх на скелю Манастирко, найвищу скелю на цьому порозі. Любина ніби випадково (але, безперечно, свідомо) віддалилась від Перемітьків, щоб не треба було видушувати з себе і з них розмови.
Із скелі Манастирко видно було всю розлогу картину порог,а, з його дванадцятьма лавами, а ті лави були закучерявлені білими кучерями шумовиння, що спадало величезною масою битого скла в "Пекло", у вир, де крутилася вода, як у круглому казані, і, тільки вирвавшися звідти, тікала далі, туди, де був Вовнізький поріг, звідки добувався приглушений гук.
...Шумовинно-кучеряві лави, каскади води, розбризкувані, як присок, у сонці, а над ними повільним рухом літають білокрилі червонодзьобі птахи, час від часу падають у той шум-гук, у бризки, а потім знов підхоплюються вгору, як відірвані шматки піни; їхнє жалібне "киги!" тільки зрідка можна було почути крізь суцільний шум і гуркіт гігантського водоспаду.
А обабіч безмежжя рівнини, далекі-далекі степові обрії.
Чарівно-дика краса, що захоплює дух, сліпить очі...
Екскурсанти перістою юрбою стовпилися на скелі, на ц терасах, на голому, вигладженому вітрами, обмитому дощами камені, як на коліні велетня, виставленому з-під води й землі. А очі всіх звернені на той кип'яч водної маси, гойдаються над ним: разом з тими білокрилими птахами... Чарівно-дика краса!
І екскурсовод не зразу заговорив, а як нарешті обізвався, - на тлі далекого обрію замиготіли давні-давні події історії, заворушились озброєні луками й стрілами степові вершники, задзвонили мечами об сталеві шоломи варяги-руси, попливли Дніпром із півночі їхні "однодеревки", навантажені шкірами, воском, рабами, а назустріч їм, із Візантії, човни з дорогими тканинами, посудом...
А як київський князь Святослав повертався додому після нещасливого бою з візантійським імператором Іваном Цімісхієм, на нього напали кочові печеніги, розбили його втомлену дружину, і він сам тоді наложив головою.
З його черепа печенізький хан зробив собі келіх і пив з нього війно чи, може, кумис.
А пізніше наші запорожці стали твердою ногою в цьому краї. Богдан стягав сюди свої сили, збираючи їх на боротьбу з ворогом.-. Не доходив тільки оповідач до ближчого часу, коли були знову появились "чорні запорожці", коїли тут гасав на своїх обоянках несамовитий "батько Махно": це була небезпечна тема... А втім, це все екскурсанти й без нього знали.
Перемітько слухав екскурсовода - і... роздвоювався. З одного боку, бачив Любину, що, безперечно, свідомо сахалася його, стояла в гурті слухачів ца протилежнім кінці і тільки непомітно поглядала на нього (але ловив ці погляди -дотики, болюче їх переживав). А з другого - з тривогою спостерігав нову зміну в Раїнім' настрої: вона "задерев'яніла" на виду, несподівано втратила охоту будь-що слухати, не обзиаалася до нього, ба й уникада його поглядів. Не трудно було догадатись, що причиною цього було "знайомство" з Любиною, що це були ревнощі. Але знов таки: чому? Вона ж нічогісінько про його колишні відносини з Любиною не знала!
Його настрій теж став "спадати" дедалі "нижче", і він уже теж неуважно слухав екскурсовода. Набігало йому серце на жінку, дратувало його, що вона насправді без причини "набурмосилась". Нічогісінько не знала, почула тільки від Ліпшички оті дурні слова про вроду його знайомої o- і отак скомизилась! Як вона буде робити "трагедії" з усяких дурниць, то можна уявити, яке буде в них життя! І жаль його брав, що замість сподіваного відпочинку й нервової відпруги - отака напруга. Аж "закіпав" усередині...
А ще до того й день почав помітно "псуватись". На небі несподівано понахвачувались кучеряві, підкурені знизу хмарки; вони ніби виприсали з-поза далекого обріієвого кода, набігали на гаряче кружало сонця, затуляли його й наводили тіні на веселі картини на землі, на Ненаситець, екскурсантів. А потім підкурені "спідки" хмар почали подекуди ще більше темнішати, ніби наливались якоюсь вагою, а з деяких із них - ще далеко - спустилися темні смуги дощу, як довгі гриви позвисали.
Серед екскурсантів озвалися окріемі голоси, щоб поспішити, щоб до дощу допливти до Запоріжжя, кінцевого пункту екскурсії. Екскурсовод мусив перервати свою, здавалося, безкраю оповідь, і всі пішли на дуби.
Знов загойдалися на Дніпровому лоні два важкі гусаки - дуби, повні людей, швидко^ попливли за прудкою течією. Але люди вже більше поглядали на небо, як на дива наземної природи, неуважно слухдли екскурсовода, що, як накручений патефон, повів був знов свою мову далі. Сонце то ховалося за хмари, то знов блискало, а наостанку остаточно зникло - десь за тими лаштунками з дощових смуг, що вже суцільною стіною обставили з одного боку світ. Десь мирно загримів навіть грім, а перед тим хтось там помахав блискучою шпадою, ніби тільки спробував вправність руки. А як екскурсія була вже біля останнього порога - Вільного і перед нею роззявилось вузьке, з крутими берегами "Вовче горло",
