Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

щось ударило в голову. Ці слова показались йому значнішими, аніж можна було того сподіватись. А як усвідомив - чому, - злякався. Злякався того середо^ вого поруху в його свідомості, ба ні - в підсвідомості, що його ви'кликало це її до цієї останньої миті безпідставне припущення. Йому бо й справді в ту мить показалось - о-так ніби блискавка свінула в голові, - що було б, може добре, якби вона вмерла. Якби ця (чомусь теж уже подумав відчужено) вмерла, то тоді не було б ніяких перешкод, щоб поєднатися з Любиною.

Раїса ж бо (,.ця"), справді, ставала йому дедалі нелюбішою. Вона наприкрилась йому і всіма отиміи "плачами", і малою інтелігентністю. Він же майже не міг говорити з нею на якусь серйознішу тему з громадського чи культурного життя. Крім того, не тільки вона сама нічого не читала, а ще й сердилась, як він брав у руки газету або книжку: це було для неї майже рівнозначне з нелюбові'ю до неї. Великодержавного російського шовінізму її матері в неї не було (і теж, либонь, через малу освіту; та й виросла вона на Україні), але вона якось протиставила себе його українській свідомості. Коли він одного разу розповів із жалем про те, що російська цариця Катерина зруйнувала Січ Запорозьку, вона прийняла чомусь на себе співвідповідальність за це і стала виправдуватись:

- Чи я винна, що вона те зробила?

Отже, вона все таки в цьому розумінні була чужа йому, не те, що Любина. Та й у вроді її тепер не було нічого привабного. Ба більше: вагітність просто спотворила її. Вона дуже схудла на обличчі, аж вилиці, як у монголки, повипи-нались, ластовиння позливалось у суцільні руді пями, як калюжки з чайоваї заварки, зробили її "мурою". Надмірно виликутий і великий супроти її малої фігурки живіт перетворив її на незграбну качку, особливо, як вона йшл,а, переступала перехильцем, справді, як качка ходить.

Але це була тільки коротка мить - що він таке подумав, його навіть у пал кинуло, як він це усвідомив. А потім він узяв усяково "свою маленьку жіночку" заспокоювати. Може, навіть з більшою, як це робив раніше, дбайливістю й ніжністю заспокоював. Цілував її змочений слізьми видочок.

І вона вже довірливо до нього горнулась...

Проминуло дев'ять місяців Раїсиної. вагітности - пролетіло непомітно літо, прозолотіда й пробігла дощями осінь, настала зима. Непомітно - бо Раїсина вагітність заповнювала вщерть життя родини Перемітьків, заповнювала клопотом, вибухами сутичок зятя з тещею, тещі з зятем. Та гору в Ршсйній справі брав не чоловік і зять, а таки вона, теща. Зокрема теща й чути не хотіла про- родильню: Раїса мала родити вдома під її наглядом. Запросила акушерку Конєву, вирлооку жінку-бегемотку на коротких ногах;.} сама по-закачувала рукава, ніби до якоїсь бійки готувалась.

І от ці дві тітусі - одна хортячої породи, худа й довгонога, а друга - купа людського м'яса - одного дня заволоділи самопихом і Перімітьковою хатою, а він, господар тієї хати, став у них за слухняного попихача, виконавця їхніх наказів (вносив дрова й вугілля, бігав до аптеки тощо). Головним отаманом, видима річ, була Коняєвіа, а теща - її ординарцем, зв'язковим мгіж нею й чоловіком породіллі.

Свіящєнодія відбувалася в спільні, а туди до которого часу (так сказала Коняєва) батькові майбутнього народженця не можна було заходити.

Перемїтько ходив по світлиці, прислухаючись до тривожно-таємничого руху, якогось обережного шамотіння, що добувалося звідти і.

¦¦':'. охм-/р"й ознок, вікна взялися бпудно-слизькою осугою, надворі, під ногами була кваша з піврозталого, поруділого снігу січневої відлиги; з неба теж текло щось таке, як кваша - наполовину сніг, наполовину мряка чи туман. І на серці в Павла була важка осуга, пригноблений настрій. А заразом наростала якась тривога: що з того вийде? Який буде кінець? Це ж йому вперше в житті доводилось бути співучасником появи на світ нової істоти!

Породілля спочатку неголосно позойкувала. Ойкне - і замовкне, запищить якимсь жалюгідним голосом (як кіш* ка - не людина) - і знов тихо. А потім того як не смиконе напружені чоловікові нерви дикий, нелюдський зойк. Він був порвався до спальні, переляканий: що сталось, що

такий крик?!

Назустріч йому висунулась у прочинені двері гадюча голова тещі, п:днесені перестережливо руки, сичання:

- Чш-ш! Чш-ш!

Заспокійливе сичання свідчило про нормальність того, що там відбувалось, дарма що то був ненормальний крик.

Знов узяв ходити-кидатись по світлиці вздовж і впоперек. Сідав у фотель, брав у руки газету, але нічого в ній не бачив. І знов уставав, ходив.

Знов зненацька роздер напружену тишу отой тваринний крик, немов би то кричала не його дружина, а щось зовсім чуже.

Подумав:

- "А може, т є відбувається не так уже й нормально?"

І раптом спіймав себе на думці, що йому насправді хотілося, щоб т,е відбувалося ненори мально, щоб ця таки вмерла... вмерла й звільнила місце для тієї, такої милої його серцю.

- ,,Ху, що це я?! - оханувся.

Силкувався викинути з голови цю злочинну думку і, щоб її затушкувати, звабити, викликав в уяві перші дні кохання з Раїсою, кращі хвилини з їхнього подружнього життя...

- ,,Але ж теща, як її позбутися? - знов крутилося настирливо в голові. - Як дочка не вмре, то теща висітиме на моїй голові довіку... Здорова ж, як кобила"...

У перерві між якимись там діями із спальні до світлиці вийшла Коняєва і, моргнувши Павлові своїм безбарвну ї надбрів'ям, вивернувши трохи чи не кокетливо свої буль-кані, сказала:

- Бач, вам, чоловікам, тільки насолода, а жінкам до-водиться спокутувати це.

І розповіла при цій нагоді непристойну анекдоту про те, як одна породілля під час родива, коли її хапали перейми, смикала за мотузку, прив'язану до чоловіка, щоб і він відчував той біль. Крутила, як колесами своїми жахливими вирлами і сама іржала, як коняка, профануючи той акт, що мав бути врочистий, - акт народження їхньої першої дитини. Павлові було гидко від цинізму цієї