Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Люди захапались, готуючись до зустрічі з дощем. Пе-ремітько одягнув Раїсу в її дощовичок, на себе надяг свій плащ - і з жалем бачив, що Любина сиділа й далі в самій корюткорукавій блюзці: в неї нічого такого не було, щоб накритись. Розумів, що правила чемности вимагали, що він, як знайомий, повинен би віддати свій плащ чи якось інакше допомогти їй у цій пригоді, та з огляду на Раїсин настрій не міг і подумати про це. Горів від сорому - і не рухався.
Перші великі краплі вдарили по обличчях, стьобнули
батогами по воді.
- Ой, сховайте мїене! - скрикнула манірно Ліпшичка, і сама цатягла на себе полу Павлового плаща, дарма що в неї була велика хустка, що нею вона вже накрила голову, зробивши над обличчям "курінь". Раїса, бачилося, не ревнувала чоловіка до неї, і це йому спочатку теж було незрозуміле. Але це вияснилось пізніше, тоді, коли він довідався, що ще на Ненаситці Ліпшичка шепнула була Раїсі (так, що він не почув):
- Мені тут сказала одна, що ваш чоловік до одруження з вами кохався з Здгребельною... З отією красунею...
Отже, з Ліпшички була ніби її, Раїна, приятелька, коли про таке інформувала. Та й чоловіка вона мала...
Кінець-кінцем дощ остаточно попсував екскурсію, і екскурсанти, допливши до Запоріжжя, похопилися на залізни-чу станцію, щоб поїздом повернутись до своїх затишних домівок. Усі були, як мокрі кури: у жінок - у тієї тонка блюзка обліпила тіло так, що ,аж груди треба руками прикривати, у тієї спідничина до литок липла, а в чоловіків, штани були, як хлюща, хоч викручуй, і теж до ніг прилипали.
Коли вже посідали в поїзд і той рушив, Раїса стала біля вікна, удаючи, що їй цікаво дивитись на іржаві пристанційні будівлі, на смітники передмістя. Павло підійшов до неї.
-- Що з тобою? Чого ти похнюпилась? - спитав неголосно під ритмічний стукіт коліс. - Нічого...
А очі відвертає... стримує сльози... І отой, такий уже знайомий Павлові "дерев'яний" вираз на обличчі. Так вона вже всю дорогу й мовчала. А дома, не зважаючи ча матір, що забідкалась була стривожена (мокрі ж, як хлюща, а могло ж іще в таку погоду на воді й щось гірше статись!), зразу побігла до спальні, впала на ліжко лицем до подушки й заридала.
Павло кинувся за нею, лютий і занепокоєний можливою великою сваркою, з неминучою вже участю й тещі.
- Усе ж таки хоч скажи, що трапилось! З якого дива
ці сльози?
Та Раїса мовчки ридала, скидаючись усім своїм невеличким тілом.
- Хоч передягнися, - нагадав збитий з пантелику чоловік, - ти ж он мокрісінька...
І тільки нескоро, виплакавшись та заспокоївшись трохи, Раїсг звернулась до чоловіка:
- Що в тебе з нею було?
- З ким?
- Ти знаєш, із ким...
Річ ясна, що він знав, із ким - не з Ліпшичкою, а з Любиною Загребельною. І він мусив розповісти про свої ко-лишні "гостювання" в родині Загребельних, про "звичайну дружбу" з Любиною... про... Говорив щиро, запевняючи, що між ними фактично нічого не було. Він же ніколи не сказав їй навіть, що любить її... А говоривши, здіймав обережно з дружини мюкру блюзку, подавав із шифоньєрки суху. І басок його вже звучав цілком нормально, щиро...
Але цю щирість Раїса "перекреслила" одним запитанням:
- А чому ж ти мені про це ніколи не сказав... коли нічого не було?
Гм... Не сказав, бо... ну, не було нагоди чи що... Вона не питала, то він і не сказав...
Теща постукувала обережно в двері, кликала їсти, та вони довгенько не виходили. А як нарешті вийшли, теща побачила заплакане доччине обличчя і зизом накрила зятя. О, це була надійна охоронниця доччиної безпеки!
І силу цієї охорони Перемітько відчував дедалі дужче. Відчував - і побоювався її, хоч усередині й набігало в таких випадках на неї серце. Відчував, що ще трохи - і він люто зненавидить цю "бабу".
З якогось часу Перемітько став помічати, що його молода жінка... ну, занедбувала себе чи що. Робилась неохайна, не дбала про свою зовнішність. Накине на плечі аби-як свій червоненький халатик, папільотйв не порозкручує, не розчешеться, - та так увесьденечки й ходить. А той халатик завжди в неї похаласуваний, бо він здебільшого не на вішаку висів, а лежав, кинутий жужмом, у купі якогось лахміття. Халатик - вузький у плечах і ширший унизу - робив Раїсу схожою на червоного жучка, часом милого (як буває милою в усякому вигляді жіноча молодість), але здебільшого цей жучок дряпав по нервах охайного у всьому чоловіка-інженера.
І навіть щось таке, як почуття образи, ворушилось у його свідомості: невже він не віарт того, щоб для нього жінка хотіла бути гарною?
Боявся він спочатку про це їй казати, щоб не було сварки, а то якось узяв її пудреницю (що - між іншим - теж лежала на його столі між паперами), розкрив її та й підніс
кругленьке плесо дзеркальця їй до очей: дивись, мовляв, яка ти!
Вона зрозуміла натяк, біле її личко залляв рожевий полій сорому. Побігла до своєї кімнати і черіез деякий час прийшла до чоловіка причепурена. За це він тоді з ніжною вдячністю поцілував її, давши на розум, що він хотів би, щоб вона завжди була отака, - щоб йому подобалась. Але вона частенько й після цього "забувала"' чи лінувалась "чепуритись". Павло вряди-годи й прямо вже про це казав їй, та частіше тільки відвертався, відчуваючи прикрий холодок, що відштовхував від жінки, робив її на якийсь час "чужою".
Аж дивно тепер було йому згадувати, що він бачив її колись (як уперше приходив до Мітяєва) в чистенькому по-передничку, охайненьку, як лялечка, чепурушечку. (Але він
