Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко

Черговий нелюдський зойк у спальні змусив Коняєву перервати дурне патякання, - Павло ж кинувся був відрухово в тім напрямі. Вона його спинила за руку, а сама пішла туди нехапливо. І Павло знов зостався з своїми думками й переживаннями. Народження сина чи дочки... Яке воно бу-де, те дитинча? І в кого вдасться - в нього чи в Раїсу? Він десь читав, що біологічно життя безсмертне, бо живі клітини батьків живуть далі в. новому організмі - в їхній дитині. А як помре і його син, житимуть далі його онуки. І так далі, до безкраю... Якщо, звичайно, рад не перерветься з випадкової причини - безплідности якогось нащадка.

Несамовитий крик у спальні вибив його з колії цих міркувань, як ножем по нервах різо'нув. Але цим разом крик якось раптово обірвався... Чи не разом із життям?

...А що буде, як вона вмерла? Бо годі думати, щоб таку муку можна витримати! А як вона вмерла, а дитина залишилась? Краще це буде чи гірше? І чи теща тоді не вхопиться за дитину, щоб, мовляв, дитину виховувати? Не вижене ж він її притьмом із хати!

його думки ставали зовсім дурні, заборсані, суперечні.

- О-а-а! - желіпнула не своїм голосом породілля. Павло завмер, наслухаючи. А, може, оце вона, та вирішна мить?

Та через скількись там хвилин після цього теща відхилила двері й покликала Павла до спальні. Коняєва поздоровила його з народженням сина. На її широких долонях лежало крихітне тільце якогось рожевотілого хробачка, що слабко ворушився й попискував, щось чуже йому й нецікаве; поморщений старечий видочок нагадував сліпе кошеня.

Павло скосив очима на Раїсу. вона лежала стишена, з заплющеними очима, страшенно бліда на виду, а вилиці - чк двоє дитячих кулачаток, прикладених до очей. Руді плями - калюжки розлитого чаю, латками вкривали блідість її обличчя. До вузького лобика поприлипали мокрі пасма волосся...

- Але жива! - з прикрістю сконстатувало щось у

глибу Павлової свідомости чи, може, підсвідомосте. Та він зробив силуваний усміх на обличчі й обізвався до жінки:

- Ну, як ти себе почуваєш?

Раїса повільно розплющила очі й подивилась на нього каламутним, безвиразним поглядом, але ні звуком не відгукнулась на його запитання.

- Сина маємо, - сказав далі Павло і показав очима на того хробачка, що був у руках у Коняєвої.

- Та ще й якого сина! - підкинула на руках Коняєва здобуток, визначаючи його вагу. - Кіл, мабуть, з чотири важить. Козак!

Та мати й сином, бачилось, не зацікавилась, навіть відвернулась до стіни.

- Ще не звикла. - підморгнула Коняєва батькові. - Побачите, як вона йото любитиме! Лизатиме, як корівка телятко...

Вона передала дитину бабусі (так назвала тещу), а тоді розкрила породіллю і брутально - як показалось Павлові - натиснула своїми долонями-розчепірами на Раїсин живіт, витиснувши з нього криваво-слизьку масу "місця".

Павлові неприємно було на це дивитись, і він відвернувся.

Хоч які були болючі в породіллі перейми, та Коняєва сказала, що родиво, як на первістку, пройшло легко, бо тривало тільки дві години.

А через тиждень Раїса була вже здоровісінька. І тоді влаштували "жовтини", родинне свято, що відповідало дореволюційним христинам. Назва ,,жовтини" - від Жовтнево: революції, що поклала вже свій знак і на це побутове свято.

У домі Перемітьків це було друге таке після їхнього весілля гостювання. Прийшли не тільки брати Маркел " Хе з своєю молодою жінкою Фроською, зросійщеною українською селянкою, що говорила чудернацькою російсько-українською мішаниною), а й секретар заводської "парторганізації" та новий голова "фабзавкому" Нетімаха,, обидва теж із жінками.

Гості нанесли повну хату гомону й сміху. Бадьорий тон цього веселого настрою пішов угору особливо після першої'другої чарки "риківки". Найбалакучіші були ,,секретариха" та Нетімашина жінка, свідомі своєї неабиякої ваги в заводському суспільстві, хоч кожна з них козиряла перевалено заслугами свого чоловіка, починаючи трохи чи не кожну свою думку словами: "А мій Ваня сказав"... "А мій Петька вирішив'... До Маркелової жінки вони ставилися з деякою неуважністю, бож і її чоловік був ще тільки я'кимсь невиразним "комсомольським активістом". Та й сама вона, либонь, мала себе в цьому товаристві ще не дуже добре і трохи чи не трималася за чоловікову руку. Свекруха теж її до-сить безцеремонно використовувала, загадуючи носити страви тощо.

Надворі був лютий мороз, але сонце простромлювало своє проміння навіть крізь намерзлі шибки та мереживо ґардин і веселило хату. Хата була добре напалена, і надвірній холод відчували тільки ті, що сиділи близько біля ві' кон, звідки шпигали колючки морозу. А втім, "риківка" і таких зогрівала...

Раїса вийшла до гостей у новій темнозеленій сукні, прикучерявлена, з дитиною на руках, загорнутою, як лялечка метелика в кокон, у м'якеньке блакитне укривало. Цей "верчик" був майже такий завбільшки, як і вона сама, як її худенька, невеличка постать, і тримала вона його поперед себе невміло, але вже з гордістю показувала свого сина. На обличчі її вже майже зникли оті руді "плями вагітности", воно знов побіліло, а ясно-срібні її очі грали радісним! сяйвом щастя.

Гості підходили по черзі до молодої матері, відгортали обережно край укривала й зазирали всередину, щоб побачити кулачок з безтямними оченятами, двома краплями блакиту, що наче скапували з очей матер:. Тим гості й казали: "Викапана мати". Але насправді материні були тільки очі, а носик мав щось в:д батька.

І хоч яка невиразна була ця купка людського тіла, та гості розглядали це тільце як майбутнього інженера (а декотрі так і казали), коли не більше щось. Бож усякому було ясно, що син такого батька, як інженер Перемітько, не буде свинопасом. Усі поздоровляли молодих батьків, а серетар парторганізації виголосив цілу промову.

и Товариші! - підвівся він з чаркою в руці і показав