Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
І ткнув себе вказівним пальцемі у груди. Тітуся лупнула гостро на нього очима й покрутила за перечливо головою.
— Не лебідь!
— Так, може, тоді я? — обізвався другий член літоб'єднання, з чималим, але блідим носом, з очима, схованими за окулярами. — Я — Чапля. Бачите, які довгі ноги...
Та й показав з-під столу, за яким сидів, не так свої но' ги, як вичовгані на них черевики.
— Ні, не Чапля!
— В такому разі, мабуть, я, — сказав третій член літоб'єднання, рум'янощокий, з червоним ячмінцем на повіці, а взагалі схожий на молодицю, і якби його по-жіночому запнути та одягти, то хоч пускай на сцену в жіночій ролі. — Бо серед присутніх тут людей більш немає з пташиного народу
І підвівся трохи з стільця:
— Маю честь відрекомендуватися: я — Сокіл. ВасильСокіл.
Сокола перебив, не дав і тітусі на його мову відгукнутися четвертий член літоб'єднання, поет, але не зразу обізвався, бо спочатку своїм звичаєм поплямкав губами і тим привернув, до себе загальну увагу: всі, також і тітуся, до нього обернулись і стали чекати, коли він обізветься. А він, переплямкавши, поправив ще окуляри в золотій оправі, здобутій колись у партизанах (необов'язково червоних!), і аж тоді вимовив:
— П-протестую! А х-хіба д-деркач — не птаха?
— Та то ще хто-зна, який ти деркач, — докинув слово Лебідь: — чи той, що в очереті диркає, чи той, що ним хату
підмітають.
— Я т-той, що в оч-череті, — заявив твердо поет. —
Омелько Деркач.
Та тітуся тепер, назбиравши за таку довгу вимушену мовчанку надмір енергії, просто вибухнула, замахала якнайрішучіше руками.
— І не Лебідь, і не Чапля, і не Сокіл, і не Деркач! — заторохтіла. — Я б тоді зразу сказала. А то якась інша птаха... От на думці крутиться, а не згадаю . Він такий кривопле-ченький. Голову трохи набік тримає... білявий...
Вона перехнябила плечі, похилила голову набік, щоб наочно показати, який той, що його вона шукає.
— Орел!!! — дружним гуртом вигукнули всі присутні письменники. — Василь Орел...
— Та Орел же, хай він сказиться! — зраділа й тітуся. — Я ж казала, що какаясь птаха... Де він, барбосяка? — знову грізно обернулась вона до відповідального редактора, до начальника. — Я йому очі повидряпую! Я його на отаку-сінькі — показала пучкою — клаптики роздеру! Я його...
І перехилялась дедалі більше через стіл до редактора, вимахуючи кулаками (таки чималенькими!) перед самісіньким його носом. Редакторові ніяк було сидячи далі ухилятись, і він підскочив та взяв навстоячки тітусі пояснювати, що їй тут нічого розорятись, позаяк того (відповідальний редактор був галичанин), що його вона шукає, тут немає. Був., ллє якусь там хвилину перед її приходом кудись вийшов...
— То це він у вікно мене побачив і втік! — скрикнула обурено тітуся. — Він отак повсігда бід мене ховається. Позичив десять карбованців, а тепер ховається, падлюка! Я торгую на Озерному, — от він і піддобрився до мене, як ясочка, лащився. „Ви така, каже, Фросино Луківно, симпатичная... якби я, каже, не був жонатий!"... А давніше, як ще була ,,Просвіта", він так жалібно з однією „Коли розлучаються двоє" співав, що я аж плакала... А тепер... позичив на два дні, а я ось уже за ним два місяці ганяюсь... Ну, хіба ж і не спобіжу! Де він? — знов присікалась вона до відповідального редактора. — Кажіть мені, де він, харцизяка, ви зцаєте... Я його на шматочки...
Вона зняла тепер для чогось із шиї вінок цибулі і вже ним: у повітрі вимахувала, от-от загилить ним, важкими тими цибулинами, відповідального по голові, — ці її жести, як і цибуля, нестеменно свідчили, що вона таки з Озерного (5о тільки в перекупки такої пори року — у травні — могло бути стільки старої цибулі).
Та тепер уже відповідальному було цієї музики досить, і хоч який він був сухий та чорний гуцул з Коломиї, а таки гримнув на неї з усієї сили, гукнув, що її з Орлом справа приватна, і до редакції з нею не можна ходити: це не міліція... редакція — не міліція...
— Як не мюжна?! — визвірилась, не злякалась того гримання тітуся. — Як не можна, коли він тут работає? А де ж його шукати, як не тутки?!
Тоді один із птахів — найбільший, Максим Лебідь, підвівся і, взявши міцненьким по'хватом' тітусю за лікті, повернув її очима й плечима до дверей, а як вони (двері б то) стояли відзяплені, то він і випхнув її за двері. Опиралась воїна з усіх сил, вимахувала, скільки в тому похваті могла, руками й цибулею, гукала, що вони всі тутки такі, прокляті писаки й дурисвіти, — випхнув і двері зачинив.
Коли в редакції стало знову тихо, першим порушив тишу Василь Чапля, здивований почутим вад тітусі аж до блиску в окулярах, що ними він обвів присутніх, — підібрав виставлені з-під столу ноги й сказав:
— То він, виходить, не тільки в мене позичив?!
— Так і в тебе? — здивувався й Василь Сокіл, закліпавши ячмінцем на повіці. — Мене він теж не обминув!
— І м-мене, — заплямкав Деркач. — Спритяга! Навіть у мене, перманентно-безробітного поета, зумів вимантачити д.щицю!
— Позичив, — інформував далі Чапля. — А тепер боїться зустрічатися віч-на-віч. У товаристві ще сяк-так, знає, що я при людях не буду правити... хоч у вічі й не дивиться, як подає руку.Тим! більше, що й голова в нього набік стоїть, усе наче з-під лоба дивиться... як вовк, лупає... А як десь
