Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Любина боляче сприйняла це його мовчання, але не
запитала вдруге.
"Обминувши" це прикре питання, Павло зазирнув їй у вічі, покаянно шукаючи в тих засмучених очах прощення на свою "провину". І Любина відповіла вимовним, повним відданосте поглядом, а той погляд хоч і з болем, але "прощав" усе-все.
- Любиш? - спитався по якійсь хвилині Павло.
- Ти ще питаєш?!
Тоді він пригорнув її до своїх грудей, трепетнотілу, повну наболілої за ним туги, притулився щокою до її щоки. І руками переплелися. Сиділи якийсь час мовчки: мова була зайва, як через вінця лилася поташ почуття.
- Чи тобі так добре? - обізвався нарешті потиху Павло.
Любина, замість відповіді, зідхнула: їй було добре, вле це все таки було... крадене щастя... в іншої вкрадене... Вона не сказала цього словами, тільки ближче притулилась до свого коханого, але Павло так зрозумів те ЇЇ зідхання.
Над їхніми головами, в темній куделі береста заворушився якийсь сонний птах. Любина стенулась.
- Чого ти? То, мабуть, ґава на ніч умощується, - заспокоїв її Павло.Але й сам відхилив голову від її запашної коси, прислухався й роззирнувся навколо. Не вірилось, щоб ніхто не позаздрив на їхнє щастя - не підглядав, не підслухував.
Поміж стовбурами дерев і кущами бузку видно було, як у саду засвітилися ліхтарі, але о'брідно, де-не-де. Біля них близько ліхтаря не було, але одна біла смуга світла лягла вздовж тії стежки, що веліа до їхньої лавки, досягнувши майже до їхніх ніг. Десь на головній магістралі парку ходили люди, чулися віддалені голоси. Але до них ніхто не зближався. І це їх знов заспокоїло. Ще раз розглянувшись навколо, уже в тому півсвітлі, Паївло наблизив свої очі до спаленого обличчя коханої й притиснувся обережно губами до її губів. І Любина відповіла на це усім своїм єством - нестямно потяглася до любого...
Це був перший їхній поцілунок! "Грішний", украдений в іншої поцілунок!
- Ой, не треба так! - простогнала Любина. - Ой, до чого це доведе?!
Відірвалася від жаданого, болючого-, стріашного. До чого це доведе? Вні же жонатий... не вальний... У нього є жінка... І та жінка може прибігти сюди і вчепитися їй у коси... Очі видере... І матиме право так учинити.
- Усе буде добре! - шепотів Павло- й притягав гаряче тіло дівчини до себе знов, шукав устами її уст. - Ми ж любимо одне одного - це головне! Розумієш - люубимо!
Злилися знову в нестямному поцілункові, що затамував обом подих, спинив биття сердець. Забули все на світі - хай він, той світ, западається!
А коли виходили з парку - як уже була ніч, як місто .вже зовсім стишилось, блимаючи сонними ліхтарями вулиць o- на брамі Павло побачив... Маркела Мітяєва, що йшов "під ручку" з своєю Фроською. Він побачив Маркела, а Маркел його - нахмурив свою чортячу пику. Фатальна зустріч? Ет, чортяка з ним! Однаково повороту до них уже немає!
На щастя, Любина Маркела не знала, а Павло не зав їй, хто то.
Як Перемітько наступного дня повертався з роботи, з дверей його дому вискочив Маркел. Сталося майже так, як тоді, коли він уперше до Мітяєвих заходив. Різниця тільки та, що тоді він, Перемітько, виходив, а Маркел заходив, а тепер навпаки. Але й тоді, і тепер було щось зловісне в цих зустрічах. Скинулись поглядами - і в тих поглядах свінула обопільна непримиренна ненависть. А з огляду на вчорашнє шибнув Перемітькові в голову ще й здогад:
- Уже повідомив? Е, кат його бери!
Увійшовши до передпокою, Павло повісив на вішак
кашкета й хотів чимшвидше - як це він тепер, під час сварки, звичайно робив - проскочити до свого кабінету, єдиної тепер у цьому домі його "житлоплощі".
Але в світлиці його перестріла Раїса. Вигляд у неї був страшний: "дерев'яне", схудле, з запалими щоками обличчя, синці під очима, розпатлане, як невичесане повісмо прядива, волосся. І отой незмінний пом'ятий червоний халатик. - "Наче в неї ні в віщо передягтися!" - чомусь подумав у першу мить про це тепер аж ніяк не сутнє Павло. - ,,Як п'яна дівка, що десь на вулиці спала"... Відчув уже виoріазво ненависть до неї - що зав'язала йому світ, що мала якесь право на нього, як на власність, що ось уже кілька тижнів тримає його в страшній нервовій напрузі, мучить, як катюга...
А тим часом Раїса стала навмисно так, щоб перегоро' дити йому дорогу до кабінету. І обізвалась удавано-спокійно... з таким спокоєм, що від нього нерви натягаються, як дроти, і... рвуться.
- Ваша поведінка, - підкреслила "ваша", вимовила одним1 духом заздалегідь підготовлену фразу, - виключає можливість жити нам укупі...
- Яка поведінка? - вихопилось у Павла, хоч він і розумів уже, про що мова.
- Ви зустрічаєтесь з полюбовницею...
- Братік виказав? Ну, що ж? Я не буду з цим ховатись. Але... Він хотів сказати: ,,Ал,е на це ти сама мене штовхну-ла... а також твоя мати. Ви створили в родині таку атмосферу, Що я не міг витримати. Ви зневажили мою національну й людську гідність. Ви відібрали в мене сина"... Хотів був сказати, але не встиг: Раїса, почувши його перші слова, скрикнула не своїм голосом і впала на канапу непритомна.
Павло сторопів, розгубився, злякався: він же побачив маску мертвої - не обличчя, і вона, здавалось, уже не дише. А що як умерла? У неї ж тих сил було, як у комашки! І скажуть - убив!..
Кинувся підводити порожню кишечку дрібною тільця, струснув ним. Потім подумав: "Треба б води... Але ж вода в кухні, де теща! Як туди бігти?
Та теща, почувши доччин крик, умить "вродилася" в світлиці. Галаснула:
- Убіл, мєрзавєц! Убіл маю дочєньку...
І взяла відривати, енергійно вимахуючи ліктями,
