Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
- Я подробиць не знаю, але був...
Очі слідчого засвітилися злорадним блискої як він сказав:
- Ну, подробиці він нам сам розкаже...
- То я можу йти?
Так, можете йти. Як буде треба, ми вас покличемо.
Ваша адреса?
Раїса сказала. Слідчий записав написав їй перепустку, ще раз подякував і вивів її в коридор, а там ґалянтно вклонився, подав руку й відпустив.
- "А може б, він ще повернувсь до мене? Боже, що я зробила?!"
Відчула, що' голова їй завернулась, увічу махнуло чорним запиналом, вона встигла ще побачити, що слідчий сховався до свого кабінету, а тоді схилилась до стіни і зсунулась на килимок, зомліла. Світ з усіма своїми болями й турботами кудись зник для неї...
...Очутилась на свіжому повітрі, на вулиці, куди її винесли якісь військові в формі ДПУ (але не той юнак, що розмовляв з нею). Коли її поставили на ноги, вона помалу подибала геть, ще не розуміючи, куди йде...
Перемітько йшов до сталеварного цеху, а назустріч - Любина. Побачила своє кохання, свою муку нестерпну - і затремтіла вся. А з очей т,ак і покотилися рясні-рясні сльози. Узяв її за руку - вона притулилась трепетно до нього...
Це було під кавперами (повітронагрівниками) доменного цеху, під цигарами ґігантами, під звивами газових ру кавіврур, де люди рідко показувались.
... Пригорнулась і дивилась на свого любого знизу вгору, як на бога, з болем бачила на дорогому обличчі познаки пережитого. Особливо ота, така знайома зморшка над переніссям, що зламувала краєчки його гарних, немов жіночих брів. Та й виски вже були виразно білими іскрами підпалені. Але був; він ще в привабному розквіті сил, стрункий у своїм синім інженерськім "спецодязі". І басок звучав так чарівно. Тільки був чомусь не поголений: чорні пеньки вкривали його округлі щоки й підборіддя з ямочкою. В пориві кохання й ніжности Любина провела долонею по тій його колючій щетині.
- Бач, і не поголився як слід, - сказала. Стримала сльози, щоб можна було говорити. Витирала
білою хусточкою мокрі вінички своїх густих чорних вій, кліпала ними, струшуючи з них ще й такі блискучі крапельки.
- Боже, ну чому ми такі нещасні?
- А міоже, ще будемо й щасливі, - потішив її Павло. Любина покрутила заперечливо головою: мовляв, "ой ні, не будемо". А сам,а й далі тулилася до нього, наче хотіла хоч трохи вхопити того малоймовірного щастя, оглядалась, чи ніхто не бачить, - і горнулась.
- Вони ж тепер тебе з'ідять, оті Мітяєви, оті кацапи, - казала далі. - Попався ти в тенета тих чужих людей...
- Не з'їдять. Я переводжуся до Маріюполя, бо мені тут, справді... ну, незручно чи що працювати під начальством її брата (її, Раїсиного, що була вже чужа й далека для нього).,. А тоді розведусь - і ми побіеремось...
- Ти забуваєш про дитину, - знов нагадала Любина.. Павло скинувся нервово:
- "Чого вона щоразу про дитину?" А вголос промовив:
- Ну, що ж? Люди розводяться й з дітьми... і не з одним навіть, Любина нічого на це не сказала, тільки її повіки знов трохи чи не на плач затремтіли.
- Ну, годі, заспокійся! - мовив Павло, боячись, щоб вона знов не почала плакати.
Поблизу пройшов незнайомий робітник, глянув на них здивовано.
- Заспокійся! Тут, бач, люди... Побачимось завтра в саду, на тому самому місці... Добре?
До них зближався цілий гурт робітників доменного цеху, в ширококрисих брилях, у спецівках. Павло потиснув. мерщій Любині руку й швидко пішов у напрямі до свого цеху. Величезна озія цеху - з ґратчасто-скляним дахом угорі - прийняла його в своє черево, як кит біблійного пророка йону, - приглушила дзенькотомг зводів, гарячим подихом мартенів, що висвічували відьомськими очима віконець, осліпила протуберанцем) виливаної з чергового конвертора розтоплено-вогненної маси сталі. Під стелею пересувались таємничими рухами зводи, переносячи важезні виливанці чавуну.
Коли Перемітько зійшов на місточок-плятформу біля мартенів, через голову йому пройшла тінь, засюрчали коліщата зводу. Він підвів голову: згори махнув йому кепкою зводовий, блиснув білими зубами на закуреному обличчі і щось гукнув. Перемітько не розчув, що він сказав, либонь, тільки привітався, тож і сам відповів йому невиразним помахом) руки. Зосереджений у самім собі, у тривожних думках, що нуртували в ньому, він взагалі мало що чув і бачив навколо себе... Стояв напівпритомний, взявшись рукою за поруччя...
- "Справді, ще й дитинна! - продовжив те прикре, що його викликала Любина своїм нагадуванням. - Як бути з нею?"
Зрозумів, що викинути цього "факту" з свого життя не зможе. Одно - що аліменти муситиме платити (і хто-зна, як ще подивиться на це Любина, а також її мати), а друге - він таки почував себе батьком, не міг зректися своєї ,,крови".
Йому звелося на очі крихітне тільце його сина, що вже сидів і, здавалося, розумів, як він, бавлячися з ним, клацав перед ним пучками: так "розумно" зорив оченятами. Та ще й схожий - усі казали - на нього, на батька, тільки очі материні. Раптова тепла хвиля ніжности до рідної істотки прокотилася по всьому тілі, - ніжности й жалю до тієї... сирітки. Воно ж буде сиріткою, як він одружиться з іншою! Ні, він рішуче не може цієї дитини зректися!..
Це був ще один, але вже майже нерозв'язни'й вузол...
- "А може б, ти повернувся до своєї жінки? - шепнув йому якийсь голос, може, голос власного сумління. - Ради сина? Бо чим воно винне, теє малятко? А сварки ж у кожній родині бувають... І все стало б на попереднє місце... І їхати нікуди не треба було б, і ти не був би такий бездомок, як тепер. Та й із Сисоєм у тебе були, справді, братерські відносини... А з часом усе це
