Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
Любина спалахнула на виду, зрадивши ту середову відповідь, що її словами не змогла висловити, що не дозволила :"й на "півжарт" відповісти "півжартом" же.
- Га? - перепитав Павло з силуваною усмішкою на обличчі, - хотів зігнати з обличчя той смуток, що його поклали на нього заборсані родинні справи. Він відчував, що йому не так легко тепер з Любиною говорити: між ними ж таки стояла ще його хоч внутрішньо й відчужена, але формально законна жінка. Устав із-за столу, підійшов до Любини, що стояла, як кажуть, ні в сих, ні в тих, внутрішньо розіп'ята між потребою таки піти (він же її покинув і одружився з іншою! він зневажив її!) і невтоленною жадобою слухати солодку музику його голосу, отого оксамитного баска, бачити його мужнє й гарне обличчя, хвилясто-кучеряву голову (хоч і з першими прослідками сивини ца висках).
- Ми ж так давно з вами бачились! - подивився дівчині вівічі, пройнявши тим поглядом її наскрізь.
Любина відчула, що він, як гіпнозою, скоряв її тим глибоким, повним уже смутку поглядом, і вже розуміла, що несила їй відірватись від нього, що вона вже вся в його обладі і робитиме те, що він їй скаже. На мить вона заплющила очі, відчуваючи, що голова пішла обертом, що падає в безодню.
Але її язик вимовив:
- Учоріа й позавчора... майже щодня...
- Е, що то за бачення! А мені так часом хочеться поговорити з кимсь близьким... душею й поглядами близьким. Як ото, знаєте, хочеться сказати, що отут болить - він поклав руку на серце, - що отут неспокій, - показав на голову...
- А жінка?
- Ет!.. Я вам прямо скажу: помилку я зробив... фатальну помилку. У мене з нею немає нічогісінько спільного. З нею... і з усім тим чужим м'ені світом. От і сина маю, oт що ж, утіха не велика, коли його виховують у ворожому для України дусі... Так, сталася помилка.
- Якої вже не мюжна виправити, - сказала сумним голосом Любина й підвела на нього свій засмучений погляд. На рясних її віях заблищали сльози.
Павло не зразу відгукнувся на це, та коли обізвався, - сказав:
- А може, й можна.
Узяв її зд руку, тремтливу, гарячу, прихилив усю її безвільно-піддатливу постать до себе. Оглянувся на двері й мовив:
- Може б, ми той... зустрілися десь, поговорили? От хоч би й завтра в міському саду... біля надгробка запорожця Глоби... Знаєте, де це?
Любина кивнула головою на знак того, що знає.
- Ну, от... О восьмій годині. Добре?
Він випустив її руку на догад, що ім треба розходитись.
- А як ваші старі? - спитався. - Мама, Микола Лавронович? Вітайте їх від мене... Чув, що Микола Лавронович занепав на здоров'ї...
Коли Любина пішла, Павло бачив ще її постать у вікно, і та постать теж уже про дещо невеселе говорила: якась пригнобленість у плечах, хаплива нерівність у ході. Чорний жмут коси прикривав тую пригнобленість і викликав у Пав-ловім серці ніжний жаль до скривдженої дівчини, прикрий - до своєї власної долі. Вона ж могла бути давно вже його, тая пишна коса, вони могли бути щасливими... Ех! Є каяття, та...
...У стишеному на вечір міському саду дерева стояли високими тінями, а кущі бузку, що ними густо заріс занед-баний куточок біля надгробкд запорожцеві Глобі, були вже
зовсім сонніІ. І було тихо. тільки десь там, у темному верховітті, вряди-годи ворушилися якісь загадкові шелести: либонь, ґави вмощувалися на сідалі.
Звуки міста доходили сюди приглушено - гудіння й дзенькання трамваїв, позивні поклики паротягів з віддаленого вокзалу. На Дніпрі просурмив низьким альтом пароплав: гу-гу... Недалеко десь там за ацаціями й берестками Англійського скверу...
Перемітько сів на сірому кістяку садової лавки, під одним із бузкових кущів. Серце йому страшенно билось Як виявилось, це було не так леїко відв'язатись від однієї жінки і поєднатися з іншою! Чи він задумав зраду? Не думав так. Було ясно, що в тій родині не буде вже йому спокою й життя, - отже, це тільки спроба саморятунку. А щоб це легше було зробити, треба спертися на іншу жінку, на ту, що її він це тепер йому було ясно завжди любив.
Обмірковував справу і наслухав, чи не чути ходи тієї, що мала сюди прийти. Але покищо не було поблизу аніякісінького шереху. Тільки його серце гатило, як скажене, сми кало у висках. Притиснув виски долонями, заплющив очі. Чекав...
А як вона не прийде? Як не простить йому того, що він її кинув ради іншої? Та й чи вийде щось із цієї зустрічі?
Коли по якомусь часі розплющив очі, перед ним у су-тінях парку стояла знайома постать - Любина.
Таки прийшла! Прийшла, але в усій її постаті, в виразі лиця була нерішучість. Мовчала, немов вагалась або думала, чи варто було їй на це побачення виходити.
Павло підхопився на ноги, чи то зрадівши, чи то злякавшись, що вона прийшла. Ухопив її обіруч за руки, посадив на лавку.
- Мені страшно, любий! - прошепотіла йому в нахилене обличчя Любина. - Ми ж іще так недавно були обоє вільні... Чому ми тоді цього не зробили, Боже ти май?!
- Не бійся! - заспокоював Павло, дарма що й у самого було неспокійно на серці. - Усе буде гаразд. Я розведуся...
- А дитина?
На це питання Павло якось не спромігся відповісти, трохи чи не збентежився навіть. Дитина - це була наче його супроти неї, Любини б то, провина, що не вона, така люба тепер йому й дорога, а інша, чужа
