Найкращі часи - Галина Сергіївна Ткачук

І вже нема тої баби. До нас на подвір'я уже зайшов вайшнав у жовтогарячих одежах.

Мама його слухає і зрідка киває, вайшнав говорить про молоко.

Мій брат насупив брови, а це означає, що він слухає дуже уважно.

А говорить вайшнав.

Я виходжу до них і беру цю «цукерку», хоч і знаю, що всередині тільки камінці.

І вайшнав починає говорити про цукерку.

Він просить маму більше не давати нам шоколаду, бо, щоб створити його, виробникам таки доводиться убивати корову.

Вайшнав бере обкладинку цукерки і показує мамі, на що треба дивитися, аби знати, чи убили корову задля цукерки. Він вчить бачити за назвами інгредієнтів та добавок.

Ми з братом близнята. І поки не дуже виросли, його обличчя — повторення мого.

«І хто з'їсть продукт, — розказує вайшнав, — який створився шляхом убивства корови, буде перероджуватися стільки разів, скільки волосинок на тілі тварини».

Вайшнав підвівся, щоби піти, але брат схопив його за полу одежі. Тканина була стара і ношена, тому жовто-гаряча одежа лопла, показуючи у напівтемряві довгу худу ногу вайшнава.

Мама схопила брата за руку і сильно ляпнула по попі. Але брат вирвався і побіг.

Я побігла за ним передусім через те, що увесь цей рух був несподіваний.

І відтоді я вже ніколи не бачила того вайшнава.

А брат спинився надворі тільки перед лицем несподіванки — перед мордою корови, яка верталася звичним шляхом додому із череди.

Він витріщався на величезний круглий бік тварини, який саме потрапив у смугу яскравого призахідного світла.

Повернувся до мене і тихо сказав у захваті: «Стільки разів, скільки волосинок на тілі корови!»

І тоді я стиснула камінці в обгортці цукерки у своїй руці.

І брат знову сказав: «Стільки разів, скільки волосинок на тілі корови».

І я розвернулася й пішла додому.

А брат повторив іще раз: «Стільки разів…»

Свою першу людину я знайшла в кущах.

Людина не озвалася на мій голос, а коли я потрусила її за плече, навіть не ворухнулася.

Тоді я переконалася, що людина дихає, і вийшла з придорожніх кущів.

Зайшла до аптеки, яка трапилася поруч, і попросила тамтешню дівчину сходити зі мною і оглянути мою людину. Однак аптекарці було суворо заборонено залишати місце роботи. Натомість вона натисла «0» і потім «3» на телефоні й розказала комусь про мою людину.

Я вийшла надвір зустріти карету швидкої допомоги.

Звідти вийшов лікар (не в білому), якого я провела в кущі.

Лікар підняв людину і обдивився.

— Та вона п'яненька, — сказав лікар, поклав людину в карету і забрав собі.

До цього ми знаходили людей, коли гуляли з батьками.

Якось із татом ми знайшли дорослого дядька, а біля нього хлопчика. Дядько не міг іти тому, що спав, а хлопчик не міг полишити дядька.

Мій тато витер дядьковим піджаком його ж носа, ліквідувавши таким чином довжелезну соплю, і поклав сонька собі на спину. Хлопчик розказав, куди іти, і ми чесно занесли дядька його господарям.

Це ще були часи, коли привласнювати чуже вважалося негідним. Діяв такий стереотип.

Пізніше я почала замислюватись над тим, щоб привласнювати людей, яких знаходила на дорозі.

Якось у мене під вікном лежала п'яна людина і вила. Її привласнити не хотілося. Виникала думка викликати міліцію або швидку. Та, зрештою, людина підвелася і, виючи, пішла.

Одна моя подруга постійно знаходила людей і щоразу викликала для них швидку. Лікарі їй нарешті сказали, що їм не потрібно стільки людей і що медустанови задовбалися витрачати бензин на збирання людей.

Бо п'яним природою доручено лежати. Не варто викликати для них карет.

А потім ця ж подруга знайшла на землі людину, в якої очі вирячилися і на чоло висипав великими краплями піт. Було схоже на серцевий напад. Подруга не змогла втриматися від того, щоби викликати швидку.

Лікар підняв людину, оглянув і дійшов висновку, що й ця людина — просто п'яний мужик.

Подрузі стало незручно за свою поведінку.

Тепер я більше не підбираю людей. Вони ж лежать не на дорозі, а там, де блукає їхня свідомість.

Наш дім там, де серцю любо.

Не варто лише залишати людей на землі у морози. А в теплі дні лишіть їх набиратися сил від матері Геї, яка їх так міцно притягла. Це нащадки Антея туляться до своєї Альфи і Омеги. Облиште.

Одного літнього дня я познаходила особливо багато людин. Але жодної не взяла. Щось у мені уже обірвалося. Люди мені більше не були потрібні.

Тієї ж ночі я пошкодувала про свою бездіяльність.

Бо вночі містом їздила акуратна вантажівочка із маленьким підйомним краном, прилаштованим до кузова.

Спершу вона мчала порожня. Страшенно торохкотіла.

І постукував об борти величезний блискучий крановий гак.

У цю вантажівку потім збиралися люди.

Нарешті було виділено бензин на їх транспортування. Та з якої ж щедрої скарбниці?

Вантажівку вела Панна Квітів, Панна